Розділ 22 — Тепло серед тіней

Ребека прокинулася ще до світанку. Адріан лежав поруч, його дихання було рівним, але рука не відпускала її талії — ніби навіть уві сні боявся втратити.

Вона обережно провела пальцями по його грудях, зупинившись на рубцях — сліди минулого, про яке він не говорив.

— Що ти робиш? — прошепотів він, не відкриваючи очей.

— Запам’ятовую тебе, — так само тихо відповіла вона. — Якщо сьогодні все зміниться, я хочу пам’ятати кожну деталь.

Він відкрив очі й подивився на неї так, наче вона була єдиним, що ще мало сенс у цьому світі.

— Я не дозволю, щоб тебе торкнувся хтось, хто хоче зламати. Навіть якщо це буде клан. Навіть якщо це буде твоя мати.

Ребека поклала долоню йому на щоку.

— Тоді люби мене зараз. Не як оберігач. Як чоловік, який вибрав мене.

І він не вагаючись виконав її прохання.

Їхній зв’язок більше не мав бар’єрів. Їхні тіла говорили те, що замовчували серця:

— страх,

— туга,

— бажання бути разом хоч на мить у світі, де все може зникнути.

Його руки були сильними, але ніжними, ніби боявся залишити слід. Її губи знаходили кожен шрам, кожну тінь болю в ньому — і перетворювали на тепло.

Адріан торкався її шкіри з повагою, із жадобою, з трепетом, як художник торкається полотна, знаючи: один зайвий штрих — і все зруйнується.

Її голос був тихим, розсипаним на подихи. Вона не просила — вона впускала.

І коли вони досягли вершини пристрасті, це було не про тіло. Це було про злиття двох душ, які занадто довго були самотні.

Він тримав її, коли тремтіння спадало. А вона вперше за весь час не ховалася в собі.

— Ти — єдине, що справжнє в цьому світі, — прошепотіла вона.

— А ти — моє пробачення.