Розділ 21— Порушена межа

Ніч була тиха. Занадто тиха.

Ребека стояла на балконі однієї з веж, у тонкій накидці, крізь яку прохолодне повітря легко торкалося шкіри. Її думки розривалися між страхом і рішучістю, між минулим і тим, що ще має статися.

— Ти йдеш? — голос був за спиною. Тихий. Знайомий.

Вона не оберталася.

— Я маю побачити її. Навіть якщо вона… не та, що була.

— Це може коштувати тобі всього.

— Все вже й так тріщить по швах.

Він зробив крок ближче. І ще. Ребека відчула, як його тепло торкнулося її спини. Його голос був майже шепотом:

— Якщо завтра все зміниться, дозволь мені хоча б цю ніч.

Вона повільно обернулася. Його погляд був і темним, і вразливим одночасно.

— І що буде цієї ночі, Адріане? — запитала вона.

— Те, чого обоє боїмося. Але більше не можемо уникати.

Він торкнувся її щоки — легко, як вітер. Її шкіра здригнулася від дотику. У погляді було не тільки бажання, а щось глибше. Біль, спокута, страх втратити. 

Вони мовчки зайшли до кімнати. Він зачинив двері, і цей звук прозвучав, як печать.

Ребека стояла посеред кімнати, дихаючи глибоко. Адріан підійшов повільно, наче боявся злякати. Його рука торкнулася її плеча, і вона не відсторонилася.

Він схилився, доторкнувся до її губ — не як вампір, а як чоловік, що довго стримував себе. Поцілунок був тихим, запитальним, ніжним. Вона відповіла — впевнено.

У ту мить не було слів, лише подихи, пальці на шкірі, погляди, що шукали правду в очах одне одного.

У його обіймах Ребека відчула, що не сама. Що він боїться за неї так само, як вона за нього.

Вони не кохалися як у легендах — з пристрастю й розривом. Вони торкалися одне одного як ті, хто нарешті дозволив собі бути живими.

І коли перші промені світанку торкнулися вікон, він просто тримав її, а вона спала в його обіймах — нарешті без страху.