Розділ 20 — Тріщини

Адріан не приходив кілька днів. Після смерті охоронця замок мовчав. Але не в спокої — у тривозі.

Ребека відчувала, як ставлення інших змінюється. Вони почали її боятися. Навіть вампіри.

Коли він нарешті з’явився — вночі, мов тінь — вона вже чекала.

— Чому ти мені не сказав, що моя мати жива? — запитала вона одразу, без привітань.

Він зупинився. Темні очі спалахнули.

— Бо ти була не готова.

— Ти вирішив це за мене? Як і все інше? — голос її зривався. — Хто ти, щоб вирішувати, що я можу знати?

— Той, хто тримав тебе живою, поки світ навколо будувався на брехні.

Тиша повисла між ними. Важка, гостра.

— І вона де? — запитала Ребека тихіше. — Де вона зараз?

— У північному крилі в’язниці вампірського клану. Жива. Але не твоя мати… вже ні.

— Що ти маєш на увазі?

Адріан відвернувся. І сказав лише одне:

— Вона не людина більше.

Ребека не спала всю ніч. Образ матері — живої, зміненої, зниклої з людського світу — не виходив із голови.

Маріс з’явилася під ранок, наче відчувши, коли прийде момент.

— Твоя сила прокинулася швидше, ніж ми сподівалися, — сказала вона. — Але ти маєш зрозуміти головне: ця сила — не дар. Це вибір.

— Я не хочу ставати як ви, — прошепотіла Ребека.

— Але це вже сталося, — відповіла Маріс м’яко. — І поки ти зволікаєш, хтось інший керує твоєю долею.

Ребека підвелася, погляд її став твердим.

— Я піду до неї. До матері. Я маю бачити її сама.

— Це пастка, — прошипіла Маріс. — Якщо підеш — він не зупиниться.

— А якщо не піду — я вже не я.

Вперше за довгий час Ребека відчула, що не боїться. Страх відступив. Його місце зайняло щось інше — рішучість.