Розділ 18 — Слова, що ріжуть

Адріан знайшов її у великій залі, де крізь високі вікна пробивалося сріблясте світло місяця.

Він ішов швидко, погляд його був темним і гострим, мов клинок.

— Ти змінилася, — сказав він без привітання. — Я відчуваю запах тієї книги на тобі.

— І що з того? — холодно відповіла Ребека. — Може, мені набридло бути пішаком у чужій грі.

— Це не гра, — він наблизився, — ти не уявляєш, що на себе накликала.

— Я уявляю більше, ніж ти думаєш. — Вона зробила крок до нього. — Ти і Маріс роками маніпулювали мною. Але я більше не під вашим контролем.

Його погляд став ще холоднішим.

— Якщо ти підеш цим шляхом, я не зможу… ні, не захочу тебе зупиняти. Я просто знищу тебе.

Слова були, як удар. Але Ребека лише стиснула кулаки й відчула, як темна сила в ній відгукується на виклик.

Тієї ночі Ребека довго блукала коридорами замку. Скрізь відчувалася напруга: тиша була надто глибокою, тіні — надто живими.

У великому холі вона почула кроки — Маріс вийшла з іншого крила замку, і вони зійшлися майже впритул.

— Він уже знає, — сказала Ребека.

— Знає, але ще не розуміє, — відповіла Маріс. — І якщо він наважиться, війна почнеться сьогодні.

— А я? — Ребека відчула, як холод проходить по спині. — Я на чиєму боці?

Маріс дивилася на неї довго, наче зважувала кожне слово.

— Ти мусиш вирішити це сама. Але пам’ятай: коли обереш, повернення не буде.

Ребека лишилася стояти в тіні, коли Маріс пішла. Її серце билося швидко, і вона розуміла: завтра вона вже не буде тією, ким була сьогодні.