Розділ 13 — Зустріч у темряві

Ніч була глухою, і навіть вітер здавався втомленим. Ребека заснула після важкого навчання, а Маріс залишилася сама в своїй кімнаті. Вона знала, що гість з’явиться. Відчувала це ще з моменту, коли двері скрипнули минулої ночі.

І він прийшов.

Двері розчинилися тихо, і в темряву увійшов Адріан. Його погляд був гострим, як лезо, а в рухах — холодна впевненість.

— То це ти забираєш її від мене, — сказав він, навіть не дивлячись навколо.

— Я рятую її від тебе, — відповіла Маріс, не встаючи з місця. Її голос був рівним, але в ньому звучала давня втома.

— Від мене? — він тихо засміявся, і цей сміх прозвучав небезпечніше за будь-яку погрозу. — Я дав їй життя, силу… і вона належить мені.

— Вона не річ, — різко відказала Маріс. — І якщо ти не навчиш її контролю, вона загине.

Він нахилився ближче, і їхні погляди зустрілися, мов удари мечів.

— Можливо, загине. А можливо, стане такою, як я. — І в його очах блиснула небезпечна надія.

   Маріс не відводила погляду. Її руки лежали на столі, але в пальцях вона стискала маленький срібний медальйон.

— Я бачила таких, як ти, — сказала вона тихо. — Ви обіцяєте вічність, а даєте лише ланцюги.

Адріан повільно пройшовся кімнатою, наче хижак, що розглядає свою здобич.

— І все ж, вона вибрала залишитися поруч зі мною, а не з тобою, стара.

— Бо вона ще не бачить правди, — Маріс нахилилася вперед. — Але ти забув одну річ: у неї є вибір.

Він зупинився, і в його очах спалахнула небезпечна тінь.

— Якщо ти ще раз зустрінешся з нею без мого дозволу, — його голос знизився до шепоту, — я зітру тебе з цього світу, і ніхто не згадає, що ти існувала.

Він розвернувся й вийшов, залишивши після себе різкий запах нічного повітря.

Маріс довго сиділа нерухомо, тримаючи медальйон у руці. Вона знала, що тепер часу залишилося ще менше.