Розділ 12 — У тіні спостерігача

Ребека йшла вузьким підземним коридором, освітленим лише її свічкою. Вона була впевнена, що рухається тихо, але не знала, що в кілька кроків позаду за нею ковзала інша тінь.

Адріан ішов без звуку, уважно спостерігаючи. Кожен поворот, кожен спуск вниз він запам’ятовував. Його погляд був холодним, але в кутиках губ тремтіла ледь помітна усмішка, ніби він знав, що скоро впіймає її на чомусь, чого вона боїться показати.

Коли Ребека зникла за старими дверима, він зупинився. Він відчував слабкий запах полину й сухих трав, але не наважився підійти ближче. Замість цього він прислухався.

З глибини кімнати лунав тихий жіночий голос. Слова були нерозбірливими, але в них було щось від стародавніх заклинань.

Адріан зтиснув кулаки. Він не знав, хто ця жінка, але відчував, що вона забирає Ребеку від нього.

   Тієї ночі Ребека навчалася складнішої вправи — стримувати голод, коли жертва зовсім поруч. Маріс привела до кімнати пораненого голуба й посадила його на стіл. Запах крові був різким, гострим, він бив у голову, мов удар.

— Тримай себе, — сказала Маріс, уважно дивлячись їй в очі.

Ребека відчувала, як її руки тремтять. Вона вже майже втратила контроль, коли раптом почула ледь помітний скрип дверей.

Маріс кинула погляд у бік входу, і її очі на мить заблищали:

— Ми не одні.

Вона встигла змахнути рукою, і свічки погасли. У темряві Ребека відчула легкий порух повітря — хтось відступив, але не пішов далеко.

— Він близько, — прошепотіла Маріс. — Якщо хочеш продовжувати навчання, мусиш приховати його від нього. Бо якщо він дізнається — і я, і ти будемо мертвими.

Ребека мовчки кивнула, відчуваючи, як холод страху змішується з гарячим биттям серця.