Розділ 10— Пошук відьми

Ребека не могла забути слова старої жінки. Її образ переслідував її в снах, а холод від тієї зустрічі ще довго не залишав пальців.

Вночі, коли замок занурився в тишу, вона вирішила знайти її. Пам’ять підказувала, що запах сухих трав був настільки сильним, що, можливо, він приведе до сліду.

Вона блукала коридорами, спускаючись у найглибші частини замку, куди рідко заходили навіть слуги. Кам’яні стіни були вологими, і лише тьмяні факели кидали тіні, що нагадували рухомі постаті.

Нарешті вона почула тихе шурхотіння та слабке тремтіння дзвіночків. За старими дверима пахло так, як тієї ночі — суміш полину, чебрецю й чогось гіркого.

Вона відчинила двері. У темряві світилися лише два мутні очі.

— Ти прийшла, — голос старої був рівним, ніби вона знала, що Ребека з’явиться.

    Стара сиділа за низьким столом, на якому горіли свічки, а поряд лежали пучки висушених трав. Її руки були тонкими, як сухі гілки, але в них відчувалася сила.

— Хто ти? — запитала Ребека.

— Та, хто бачить тіні, що йдуть попереду. Я — Маріс, — відповіла жінка. — І я знаю, що ти ще можеш зупинитися… якщо готова заплатити.

— Чим? — голос Ребеки затремтів.

— Твоєю свободою. І, можливо, життям, — Маріс нахилилася ближче. — Бо щоб стримати голод, треба віддати щось, що тримає тебе у світі людей.

— А якщо я цього не зроблю?

Стара підвела голову, і її очі раптом стали гострими, мов леза:

— Тоді ти станеш такою, як він. І колись твій голод змусить тебе вбити того, кого ти любиш найбільше.

Тиша повисла між ними, а за вікном місяць сховався за чорними хмарами, наче не хотів чути цієї розмови.