Розділ 9— Смак сили

Ребека вийшла на дах замку, де місяць висів над морем, наче величезне око, що стежить за нею. Повітря здавалося живим, і вона відчувала його кожною клітиною.

Тепер її рухи були швидшими, ніж колись могла уявити: вона легко перестрибнула з одного парапету на інший, немов тінь. Серце билося повільно, але в жилах текла нова, небезпечна енергія.

Вона почула, як унизу по доріжці проходить вартовий. Відстань була чималою, але вона чула навіть подряпини його чобіт об камінь.

— Ти відчуваєш це, — голос Адріана пролунав за її спиною. Він стояв у кількох кроках, але вона не чула, як він підійшов.

— Так, — зізналася вона. — Це… наче я можу все.

— І можеш, — він підійшов ближче. — Але сила завжди вимагає ціни.

Він поглянув на неї так, наче хотів попередити, але замість цього лише тихо додав:

— Іноді небезпека не в тому, що ти можеш зробити, а в тому, що тобі це починає подобатися.

    Повернувшись до своєї кімнати, Ребека довго дивилася на власне відображення у дзеркалі. Обличчя було тим самим, але щось у ньому змінилося: очі стали глибшими, шкіра — блідішою, а усмішка мала якусь хижу тінь.

Вона згадала, як відчувала пульс у шиї слуги, і серце стиснулося від усвідомлення, що це приносило їй задоволення.

— Що зі мною буде далі? — прошепотіла вона сама собі.

— Ти боїшся себе, — пролунав тихий голос у темряві.

Вона обернулася — у кутку стояла стара жінка в чорному. Очі її були мутними, але погляд — гострим.

— Хто ви? — Ребека відступила.

— Та, хто бачить, ким ти станеш, — відповіла незнайомка. — У тебе є час… але не так багато, як ти думаєш.

Вона підійшла ближче, і Ребека відчула дивний запах — не крові, а сухих трав і старого воску.

— Якщо не навчишся стримувати голод, він навчить тебе. І тоді ти втратиш себе.

І перш ніж Ребека встигла щось сказати, жінка зникла, наче розчинилася в повітрі, залишивши після себе лише холод.