Розділ 8— Голод

Перші години після пробудження Ребека намагалася не думати про те, що відчувала всередині. Але голод був, наче тихий звір, який причаївся в глибині й терпляче чекав.

Він нагадував про себе все частіше: у коридорі, де повз проходив слуга, запах його крові обпалив ніздрі; у бібліотеці, коли тітка Маргарет взяла її за руку, тепло пульсу змусило серце Ребеки шалено закалатати.

Вночі, коли вона залишилася сама, спрага стала нестерпною. Вона ходила по кімнаті, стискаючи зуби, але кожен звук, кожен запах лише підштовхував її.

У дзеркалі вона помітила зміну — зіниці розширені, а погляд став глибшим, майже хижим.

— Це почалося… — тихий голос Адріана змусив її здригнутися. Він з’явився в дверях, наче з тіні.

— Я не хочу цього, — прошепотіла вона, стискаючи кулаки.

— Це не те, що можна зупинити. Але ти можеш обрати, хто стане твоєю першою жертвою.

Його слова були, як удар.

   Ніч була туманною, і замок спав. Лише поодинокі кроки відлунювали в довгих коридорах. Адріан вів її, наче мисливець, який навчає свого учня.

— Слухай серце, — сказав він, зупиняючись.

Вона почула тихий, але чіткий стукіт — не її власний. У маленькій кімнаті спав молодий слуга. Його дихання було рівним, безтурботним.

— Ні… — вона похитала головою, але ноги самі зробили крок уперед.

Вона схилилася, і світ звузився до тепла його шиї та запаху крові. Один подих — і вона відчула, як голод виривається з-під контролю.

Перший укус був миттєвим. Тіло слуги сіпнулося, але потім розслабилося. Кров потекла, тепла, п’янка, і кожна крапля ніби вливала в неї силу.

Коли вона відступила, хлопець був живий, але блідий. Ребека витерла губи й побачила, що Адріан стоїть зовсім поруч.

— Ти впоралася, — сказав він, і в його голосі змішалися гордість та щось темніше.

Але в глибині душі вона знала — тепер дороги назад немає.