Розділ 7 — Пробудження

Ребека прокинулася в темній кімнаті, де єдиним світлом був тонкий промінь місяця, що пробивався крізь важкі штори. Голова пульсувала, а тіло здавалося водночас легким і наповненим незнайомою силою.

Її слух став загостреним: вона чула тихий шурхіт павутиння в кутку та далекі кроки в коридорі. Запахи стали яскравими, майже відчутними — старе дерево, свіжі квіти, і… кров.

Вона торкнулася губ — на них залишився тьмяний, але відчутний присмак ночі.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшов Адріан. Він стояв у півтемряві, але його очі світилися.

— Ти змінилася, — тихо сказав він. — І тепер ти — частина мене.

— Що ти зі мною зробив? — її голос був сповнений і страху, і цікавості.

— Я дав тобі вибір. І ти його прийняла.

Він простягнув руку. І хоча частина її хотіла втекти, Ребека встала та підійшла ближче. Відстань між ними вже не була перешкодою — тепер між ними текла одна й та сама кров.

    Вони йшли вузькими коридорами замку, і Ребека відчувала, що бачить світ інакше. Місячне світло стало сліпучим, тіні — глибшими, а серця людей, що перебували у залі, відбивали ритм, який вона чула, ніби барабани десь у грудях.

— Що зі мною буде тепер? — запитала вона, намагаючись відволіктися від спраги, яка почала тихо розгоратися всередині.

— Ти ще не повністю одна з нас, — відповів Адріан. — Ти — на межі. Але цей стан небезпечний. І для тебе… і для тих, хто поруч.

Він зупинився біля високого вікна, крізь яке видно було море, що відбивало світло повного місяця.

— Якщо ти залишишся, я навчу тебе стримувати голод. Навчу жити серед смертних так, щоб вони навіть не здогадувалися, хто ти.

— А якщо піду?

Він нахилився ближче, і його голос став шепотом, що обпік холодом:

— Тоді вони відчують тебе. І жоден схід сонця тебе не врятує.

Ребека відчула, як у її свідомості з’явився тихий, але чіткий відголос його думок — ніби він міг торкатися її розуму, коли хотів.

Вона зрозуміла: тепер вони пов’язані не лише кров’ю, а й чимось глибшим, від чого неможливо втекти.