Після інциденту в коридорі Ребека вже не могла насолоджуватися балом. Її руки тремтіли, а серце билося так швидко, що здавалося, воно ось-ось вистрибне з грудей.
Вона вийшла в зимовий сад замку, де крізь скляний дах лився блідий місячний світ. Тиша тут була густою, як нічний туман.
— Ви боїтеся мене, — пролунав за спиною голос Адріана.
Вона озирнулася й зустріла його погляд. У цих темних очах тепер не було нічого людського — лише глибина, в якій можна було потонути.
— Ви… один із них, — сказала вона, і голос зрадницьки зламався.
— Я — останній з роду Морвенів, — він підійшов ближче. — І так, Ребеко. Я живу довше, ніж ти можеш собі уявити. Але моє існування має ціну.
Він торкнувся її руки, і холод пробіг по шкірі.
— Сьогодні вночі ти бачила, що станеться з тими, хто потрапить сюди без мого захисту. Я можу врятувати тебе… якщо ти погодишся на мою умову.
— Яку? — її голос був ледве чутним.
— Залишитися зі мною. Навіки.
Ребека відчувала, як повітря між ними стає густішим. Від нього віяло смертельною небезпекою, але водночас — чимось, від чого серце стискалося в солодкому страху.
— Якщо я відмовлюся? — вона дивилася йому прямо в очі.
— Тоді ти не побачиш світанку, — відповів він без тіні емоцій.
І раптом вони почули крик із бальної зали. Адріан миттєво опинився поруч із нею й повів назад. У центрі зали лежав молодий чоловік — блідий, без свідомості, на шиї — свіжі сліди зубів.
— Вона порушила правила, — сказав хтось із гостей.
Адріан кинувся до жертви й провів пальцями по рані. Потім поглянув на Ребеку.
— Якщо ти хочеш вижити, ти мусиш зробити це, — він простягнув їй свою руку, і на зап’ясті розкрилася тонка, але глибока подряпина.
— Пий.
— Ні… — вона похитала головою, відступаючи.
— Це єдиний шлях, щоб вони не вбили тебе, — його голос був тихим, але беззаперечним.
Вона зробила крок, ще один… і, тремтячи, притисла губи до його шкіри.
Смак був теплим, густим і дивно солодким, як заборонене вино.
Її світ заповнився звуком його серця.
І з кожною краплею вона відчувала, як щось темне і потужне починає текти в її жилах.