Розділ 5 — Танок під місяцем

Музика уповільнилася, і вальс перетворився на щось більш інтимне, майже магічне. Ребека відчувала, як кожен крок Адріана веде її глибше в тінь, але вона не могла — і не хотіла — вирватися.

Великі двері бальної зали відчинилися самі, і вони вийшли на балкон, де місяць висів низько над морем. Сріблясте світло огортало їх, а туман здіймався знизу, наче хвилі.

— Ви знаєте, хто я? — тихо спитав Адріан, вдивляючись їй у очі.

— Я знаю лише те, що… — вона зупинилася, бо не могла підібрати слова.

— Що мене боїтеся, — він закінчив за неї, але його голос звучав не як звинувачення, а як констатація.

— І водночас… тягне до вас, — зізналася Ребека.

Його погляд потемнів, і він наблизився. Вона відчула холод його подиху на своїй шкірі.

— Це небезпечно, Ребеко, — прошепотів він. — Але я більше не можу триматися осторонь.

Він нахилився, і їхні губи зустрілися в поцілунку, який був одночасно ніжним і диким. Місяць став їхнім свідком, а тиша ночі — їхнім єдиним слухачем.

     
     Повернувшись у залу, Ребека відчула, що атмосфера змінилася. Музика стала швидшою, гучнішою, і в танцях з’явилася якась хижа напруга.

Вона помітила, як одна з гостей — висока жінка у червоній сукні — вела молодого чоловіка вбік, до темного коридору. Цікавість змусила Ребеку піти за ними.

За поворотом вона завмерла.

Жінка притисла незнайомця до стіни, і її губи ковзнули до його шиї. Ледь чутний стогін зірвався з його вуст, а тоді — звук, який неможливо сплутати: тихе, жахливе втягування крові.

Ребека зробила крок назад, але врізалася в чиюсь груди. Руки міцно схопили її за плечі.

— Не треба дивитися на це, — тихо, але владно промовив Адріан.

— Вона… вона п’є його кров! — прошепотіла Ребека, намагаючись вирватися.

— Тут усі… голодні, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася тінь небезпеки.

Він провів її назад до зали, і, перш ніж відпустити, нахилився до її вуха:

— Якщо залишишся цієї ночі, тобі доведеться дізнатися, хто я насправді.