Розділ 4 — Запрошення

Рейвенпортська осінь завжди була прохолодною, але того вечора холод здавався іншим — густим, пронизливим, майже відчутним. Ребека поверталася додому вузькими вуличками, коли почула шурхіт за спиною. Обернувшись, вона побачила лише туман.

На порозі її будинку лежав чорний конверт. Жодної адреси, жодного імені, лише тонка воскова печатка з символом півмісяця, перетятого трьома лініями.

Всередині — картка, написана старовинним каліграфічним почерком:

“Міс Ребеко Віллард,

маю честь запросити Вас на нічний бал, що відбудеться в замку Морвенів.

Одяг — вечірній.

Час — після заходу сонця.

Ми чекатимемо на Вас.”

Серце закалатало. Вона навіть не знала, чи варто йти, але в глибині душі щось шепотіло: Це — твій шанс дізнатися правду.

Тітка Маргарет, побачивши лист, лише зітхнула.

— Не ходи, дитинко. Це не місце для тебе.

Але вже тієї ночі, одягнувши темно-синю сукню, Ребека стояла біля підніжжя пагорба, дивлячись на замок, що виблискував вогнями.

   
   Замок Морвенів був ще величнішим зблизька. Його стіни, вкриті плющем, піднімалися в небо, а вікна світилися теплим золотом, наче запрошували увійти. Великі дерев’яні двері відчинилися самі, і Ребека опинилася у залі, де тіні танцювали під світлом кришталевих люстр.

Навколо — люди в старовинних костюмах. Їхні обличчя здавалися блідими, а рухи — надто плавними, неначе вони не зовсім… людські.

Музика була дивною: мелодія, схожа на суміш вальсу й траурного маршу. І серед усіх поглядів вона відчула один, який змусив її серце пропустити удар.

Він стояв біля мармурових сходів — той самий чоловік з балкона.

Адріан Морвен.

Він підійшов повільно, ніби між ними не було інших людей, і зупинився, схиливши голову.

— Міс Віллард, — його голос був глибоким, наче темний оксамит. — Я радий, що ви прийшли.

— Ви… чекали на мене? — вона ледве вимовила слова.

— Довше, ніж ви можете собі уявити.

Він простягнув руку, і коли їхні пальці торкнулися, Ребека відчула холод, що пронизав до кісток, але разом з ним — і дивне, небезпечне тепло.

У ту мить музика змінилася, і вони почали танцювати. Весь зал зник для неї, залишився лише він, його темний погляд і відчуття, що вона робить крок у прірву, з якої немає повернення.