Вечірнє небо розпливалося відтінками фіолетового й темно-синього, коли Ребека вперше ступила на кам’яну алею, що вела до університету. Туман, який стелився між старими будівлями, створював ілюзію, ніби вона потрапила в інший час — у світ, де ніч завжди панує над днем.
У дворі майже нікого не було, лише слабке світло ліхтарів кидало довгі тіні. Вона відчула, як хтось дивиться на неї. Погляд — холодний, пильний, майже відчутний на шкірі. Ребека повільно підняла голову.
На балконі старого корпусу стояв він.
Високий, у темному пальті, з обличчям, яке видавалося занадто гарним, щоб бути справжнім. Його чорне волосся спускалося хвилями до плечей, а бліде обличчя вирізнялося різкими рисами. Але найбільше її вразили очі — глибокі, темні, з ледь помітним блиском, що нагадував нічне небо перед грозою.
Він не відводив погляду, і серце Ребеки раптово забилося швидше. Їй здалося, що вона вже бачила ці очі… можливо, уві сні.
Коли вона кліпнула, його вже не було.
Тиша знову заповнила двір, але всередині неї залишилося дивне відчуття — наче цей незнайомець забрав із собою частинку її дихання.