Розділ 1 — Повернення

Вітер з моря ніс із собою запах солоної води та старих легенд. Вузька дорога, оточена скелями, тягнулася до Рейвенпорта, і Ребека Віллард, притиснувши до грудей теплий светр, дивилася у вікно автобуса. Вперше за багато років вона поверталася до цього містечка — не як дитина, що втратила батьків, а як молода жінка, готова почати новий розділ свого життя.

Десь у глибині пам’яті жила ніч, коли світ зламався: крики, брязкіт розбитого скла, тіні, що ковзали по стінах. Їй тоді було всього шість. Тітка Маргарет забрала її до себе, подалі від цього темного міста. І все ж, кожен сон, кожен шурхіт нагадував — Рейвенпорт не відпустив її.

Автобус зупинився на центральній площі. Тут усе було таким, як вона пам’ятала: старі ліхтарі, що горіли жовтим світлом, кам’яні будівлі з облупленими фасадами та туман, який здавався живим. Людей на вулиці майже не було, лише кілька фігур поспішали у своїх справах, оминаючи поглядом темний силует замку на пагорбі.

Замок Морвенів.

Він височів над містом, мов чорна корона, з вікнами, схожими на очі, що стежать. Сто років тому його мешканці зникли без сліду, але старі казали, що вночі у вікнах досі блукає світло.

Ребека відчувала, як холод пробирається крізь пальто, та не могла відвести погляду від цього місця. Її серце билося швидше, ніби щось — або хтось — там, у темряві, вже знав про її повернення.

— Ребеко! — знайомий голос вирвав її з задум.

Тітка Маргарет, низенька жінка з теплими очима, кинулася її обіймати. Запах кориці та старих книг одразу повернув відчуття дому.

— Я знала, що ти все ж приїдеш, — усміхнулася тітка. — Але пам’ятай, тут ночі довгі й небезпечні. Після заходу сонця краще бути вдома.

Ребека кивнула, але погляд знову ковзнув до замку. У його найвищому вікні на мить спалахнуло світло. Вона заплющила очі, а коли відкрила їх — воно зникло.

Вперше за довгі роки вона відчула: Рейвенпорт чекав на неї. І чекати він буде не один.