Розділ 2. Вовче підступство

Перевертні зупинилися на краю поляни, відчуваючи магічне поле, яке випромінювала Еліра. Їхні тіла були високими й мускулистими, шерсть блищала в місячному світлі, а очі палали жовто-червоним вогнем. Один із них, на ім’я Каель, зробив крок уперед і промовив грубим, глухим голосом:
— Еліра… ми давно чекали цього моменту. Час розрахуватися за старі рахунки.
— Каель, ти завжди був імпульсивним, — відповіла Еліра, не відводячи погляду. — Мені не потрібна війна, але я захищу цей ліс.
Ревіння решти перевертнів заповнило простір, і земля здригнулася. Еліра глибоко вдихнула, відчуваючи, як магія тече крізь неї. Вона знала, що має застосувати стародавні заклинання — ті, що передавалися від покоління до покоління її роду.
— Ви не хочете битися? — спитала вона, її голос був спокійний, але кожне слово сяяло владою. — Тоді йдіть геть і ніколи не повертайтеся.
Каель скривився у посмішці.
— Ти завжди була сміливою, Еліра… але сьогодні твої слова нічого не значать.
Раптом він стрибнув уперед, і решта перевертнів кинулася слідом. Еліра підняла руки й вимовила перші слова заклинання:
— «Люмінара тенебрис!»
З її пальців вилетіли стріли світла, що розсікали темряву, вдаряючи по перевертнях і зупиняючи їхні напади. Але Каель був спритнішим, ніж інші; він ухилився, і їхні погляди зустрілися.
— Це ще не кінець, — прошепотів він, повертаючись у тінь дерев. — Ми повернемося.
Еліра залишилася одна на поляні, відчуваючи, як серце б’ється швидко, але гордість і рішучість переповнювали її. Вона знала — це лише початок великого протистояння між відьмами та перевертнями, і на карту поставлено не тільки ліс, а й долі багатьох світів.