Глава 3. Перші підказки

Туман накривав місто важкою ковдрою, а дрібний дощ бив по підвіконню, створюючи ритмічний шум, що змушував думати швидше. Я сиділа за столом, переді мною — конверти, які пахли сирістю і старим папером. Кожен лист був ніби запрошенням у чужий світ, в якому хтось спостерігає за мною, але залишає сліди настільки обережно, що навіть вдумливий погляд не міг одразу скласти цілісну картину.
Я взяла телефон і надіслала Марку фотографії.
“Марк, дивись сам. Тут щось не так. Не знаю, що робити. Хтось стежить за мною, і здається, це серйозно.”
Не минуло й хвилини, як він відповів:
“Я бачу. Це небезпечно. Тобі треба піти в поліцію. Нехай перевірять фото і дізнаються, хто це.”
Я зітхнула, відчуваючи, як серце стискається. Логічно — так, поліція могла б допомогти. Але інстинкт підказував інше: якщо за мною дійсно стежать, і це серйозні люди, я не могла б бути впевненою, що в поліції мені буде безпечно.
Я написала у відповідь:
“Якщо вони реально стежать, піти в поліцію небезпечно. Може, вони дізнаються, що це я, і щось зі мною станеться. Я подумаю над іншим варіантом.”
Марк відповів швидко:
“Розумію… Тобі треба залишатися в безпеці. Можливо, переїхати на час, щоб вони не знали, де ти. Але слідкувати за конвертами і збирати докази теж важливо.”
Я відклала телефон і вдивлялася у фотографії. На них було кілька ракурсів моєї квартири: темні кути, плями на підлозі, сліди від взуття, легкі зміни у розташуванні предметів. Все це говорило про хтось стежить давно і робить це обережно, щоб я не помітила одразу.
Я згадала деталі, які помітила раніше, і почала складати план: які дії можна робити самостійно, як перевіряти нові сліди, де і коли залишатися непомітною. Марк писав паралельно, спостерігаючи і радячи обережно, не керуючи мною. Він був другом і союзником, але не лідером.
Кожен новий конверт змушував мене нервувати, але одночасно змушував думати. Я оцінювала варіанти: куди можна переїхати, які маршрути безпечні, що робити, якщо помітять, що я збираю докази.
Марк запропонував:
“Можеш спробувати знайти тимчасове житло на кілька днів. Я перевірю, чи немає слідів підозрілих людей на твоїй вулиці. Ми можемо координувати дії.”
Я усвідомила, що це буде непросто. Кожен крок потребував планування, обережності і логіки. Але водночас це давало відчуття контролю. Страх і тривога ще залишалися, але вони вже не керували мною, а служили сигналом, що треба бути уважною.

Я відклала телефон і сіла біля вікна, дивлячись на мокрий тротуар, що ховався у тумані. Міркування крутилися в голові: куди можна переїхати хоча б на пару днів, щоб не залишатися в зоні потенційної небезпеки? Я уявляла різні квартири, друзів, де можна тимчасово сховатися, і водночас думала про те, що доведеться залишити частину особистих речей.
Марк продовжував писати. Його повідомлення були спокійні і розумні, без натиску, але з логікою, що не можна залишатися на одному місці безпечності:
“Навіть короткий переїзд може дати тобі час і простір. Ми не знаємо, хто стежить, але твоє життя важливе. Думай про безпеку перш за все.”
Я вдивлялася у фотографії знову, намагаючись знайти дрібні деталі, які раніше пропустила. Дрібні зміни у розташуванні предметів, тіні у темних кутках — усе це могло вказувати на час, коли хтось заходив у квартиру. Моя голова працювала як машина, фіксуючи кожен нюанс.
Вирішила скласти короткий план. Спочатку — тимчасове житло, далі — збір доказів, а потім — поступові кроки, щоб визначити, хто стежить і чому. Я писала Марку:
“Я думаю переїхати на пару днів. Мені треба перевірити квартиру і підготувати речі. Ти можеш спостерігати зовні, поки я це роблю?”
Його відповідь була миттєвою:
“Звісно. Я буду спостерігати і повідомляти про будь-які підозрілі рухи. Але будь обережна, не заходь на територію, де можуть помітити тебе.”
Я глибоко вдихнула, відчуваючи змішання страху та рішучості. Це був перший раз, коли я діяла не під натиском ситуації, а за власним планом, хоча ризик залишався високим.
В той самий час, переглядаючи фотографії, я помітила ще одну деталь: один із кутів кімнати мав незвичне відображення світла. Це означало, що хтось міг стежити через вікно або дзеркало, залишаючи мінімальні сліди. Я зробила помітку у блокноті і вирішила, що в подальших кроках це треба враховувати.
“Я починаю збирати речі та готуватися до переїзду,” — написала я Марку, відчуваючи, як кожне слово зміцнює відчуття контролю.
“Добре. Не поспішай. Перевір всі виходи і маршрути. Я буду поруч, але на безпечній дистанції,” — відповів він.
Я відклала телефон і почала оглядати квартиру. Кожен крок був обережним: перевіряла двері, вікна, залишала незначні сліди, щоб було видно, що квартира не порожня, але водночас не привертала увагу. Легкий страх змішувався з адреналіном — відчуття, що кожен рух може змінити ситуацію, але тепер я мала план.
Через кілька годин речі були готові, маршрути визначені, телефони заряджені, і навіть у голові склалася послідовність дій на випадок непередбачуваного. Я сіла, оглядаючи все ще раз, і написала Марку:
“Я готова. Якщо щось піде не так — повідомляю. Переїзд починаю зараз.”
“Добре. Я буду стежити і одразу повідомлю. Будь уважна. Все під контролем,” — надіслав він.
Я вдихнула глибоко і зрозуміла, що це перший реальний крок у серйозну гру, де від моїх рішень залежало більше, ніж просто власний спокій.

Я складала речі повільно, без різких рухів. Документи — в окрему теку, зарядка, павербанк, блокнот, змінний одяг. Нічого зайвого. Я кілька разів ловила себе на думці, що дію так, ніби хтось може спостерігати просто зараз — і, можливо, це була не параноя.
Коли сумка була готова, я ще раз обійшла квартиру. Перевірила вікна, двері, вимикачі. Залишила все так, ніби я просто вийшла ненадовго. Жодних ознак поспіху.
Після цього написала Марку:
«Я зібралася. Виходжу зараз. Будь на зв’язку».
Відповідь прийшла майже одразу:
«Добре. Не поспішай. Подивись спочатку у вікно, потім виходь. Я слідкую».
Я затрималася біля вікна на кілька хвилин. На вулиці було тихо — занадто тихо. Дощ розмивав контури будинків, ліхтарі давали жовте, тьмяне світло. Я нікого не бачила, але це нічого не означало.
Двері я зачинила акуратно, без шуму. Ключ провернула повільно, прислухаючись до кожного звуку. Лише після цього рушила сходами вниз, не користуючись ліфтом. Мені було важливо чути простір навколо себе.
На вулиці я одразу відчула, як напруга зростає. Не страх — саме напруга. Тіло працювало чітко, ніби я давно до цього готувалася. Я не озиралася кожні дві секунди, але помічала відображення у вітринах, тіні між будинками, рухи на периферії зору.
Марк писав коротко:
«Поки чисто. Йди за планом».
Я обрала не найкоротший маршрут. Краще довше, але менш передбачувано. Кілька разів змінювала напрямок, заходила у провулки, зупинялася нібито перевірити телефон — насправді просто слухала.
У якийсь момент мені здалося, що кроки позаду стали чіткішими. Я не зупинилася різко, просто сповільнилася. Кроки теж сповільнилися. Це могло бути співпадінням. А могло й ні.
Я написала Марку:
«Мені здається, хтось іде позаду. Не впевнена».
Він відповів після паузи:
«Я бачу людину на відстані. Поки не виглядає як переслідування. Не змінюй поведінку».
Це трохи заспокоїло, але не зняло напругу. Я продовжила рухатися, ніби нічого не відбувається. У такі моменти найгірше — видати себе.
Коли я дісталася тимчасової квартири, зупинилася за кілька метрів від входу. Двері були зачинені, але щось у цьому місці здавалося… неправильним. Не конкретна деталь — радше відчуття.
Я не стала одразу заходити. Обійшла будинок, перевірила вікна, послухала. Лише після цього написала:
«Я біля входу. Зараз заходжу».
«Добре. Якщо щось не так — виходь одразу», — відповів Марк.
Всередині було тихо. Занадто тихо. Я перевірила кімнати, ванну, вікна. Все виглядало нормально. Речі, які я залишала раніше, були на своїх місцях.
Я зачинила двері, сіла на край дивана і тільки тоді дозволила собі видихнути. Переїзд був завершений, але це не означало, що небезпека зникла. Скоріше навпаки — тепер усе тільки починалося.
Я написала Марку коротко:
«Я всередині. Все спокійно. Дякую».
«Добре. Відпочинь. Завтра будемо думати далі», — відповів він.
Я відклала телефон і подивилася у темне вікно. Я не знала, хто за мною стежить. Але я точно знала одне: я більше не була пасивною частиною цієї історії.