Розділ.2

Я намагалася відвести погляд, але вийшло хіба що гірше: він здається, помітив мою розгубленість. І тоді – рушив у мій бік.

Я застигла 

— Ти теж із 《Яниної компанії》? – промовив він коли зупинився зовсім близько. Голос у нього був спокійний, гиблокі,майже байдужий.

— Ем... так, – я кивнула, навіть не знаючи, що ще відповісти.

Він ледь помітно всміхнувся.                                              — Вона завжди так – тягне людей у натовп.

— Мабуть, тихо відповіла я, мимохіть обернувшись у бік, де Яна вже сиділа біля вогню й щось захопливо розповідала новим друзям.

Хлопець простягнув руку

— Денис.

Я не рішуче потисла.

—Аміна.

— Знаю, – він сказав це так спокійно, що я мимоволі здригнулася.

— Звідки?..

— Яна про тебе часто говорить, – пояснив він і знову таємниче всміхнувся 

Я не встигла нічого відповісти, бо хтось голосно крикнув його ім'я від багаття.

Денис лише кинув мені й спокійно відійшов назад до компанії.

Я лишалась стояти на місці, намагаючись зрозуміти: чому від кількох слів і одного погляду серце раптом калатає так, ніби я пробігла марафон?

Я ще стояла трохи осторонь, намагаючись упіймати рівень дихання з несподіваної зустрічі з тим дивним хлопцем. І саме в цей момент мене майже збила з ніг Яна.

— Ну що ти тут стоїш? – вона схопила мене за руку, її очі світились азартом. – Пішли, я ж обіцяла тебе познайомити з усіма!

— Яна, може, не треба... – почала я, але вона навіть не дала мені договорити.

— Та ну, перестань! – сміючись, вона потягнула мене ближче до вогнища. – Тут класні люди, тобі точно сподобається.

Я відчула, як десятки поглядів ковзнули по мені. Яна ж упевнено повела мене від однієї компанії до іншої, радісно вигукуючи:

— Це моя сусідка й найкраща подруга Аміна!

Люди віталися, посміхалися, хтось махав рукою, хтось пропунував сісти поруч. Я намагалася відповідати ввічливо, хоч у середині відчувала знайому скутість.

     Всі розташовувалися колом навколо багаття.

Дрова потріскували, вогонь кидав тепле світло 

на обличчя людей, а легкий вітер несли запах диму й лісу. Хтось сміявся, хтось ділився історіями, а Яна 

радісно перескакувала від одного знайомого до іншого.

Денис сидів трохи осторонь, але всі погляди йшли до нього. Він випромінював упевненість і природну харизму: плечі прямі, спокійний погляд, а усмішка змушувала слухати кожне слово.

— Знаєте, – почав він, відкидаючись на руки позаду себе, – у житті багато хто чекає, що все прийде саме. Успіх? Ні. Сильний характер, правильні рішення, праця – ось що визначає, ким ти станеш.

Деякі хлопці кивали головами, дівчата посміхалися й погоджувалися. А я відчувала, як щось в середені в мене стиснулося.

— Тільки сила й упевненість? – обережно вставила я. – А людяність, доброта, чесність? Хіба вони не важливі теж? 

Денис підняв брову, трохи здивовано, але з цікавою усмішкою.

— Звичайно, – сказав він, – але без сили та знань навіть найкращі наміри нічого не варті. Люди не цінують доброту, якщо ти не здатний дійти до мети.

— Я не погоджуюся! – випалила я, відчуваючи, як голос трішки тремтить. – Дійсно сильна людина не та, що просто досягає цілей, а та, що робить це, не знищуючи інших, не переступаючи через принципи!

— І ти думаєш, що всі це зрозуміють? – Денис не підвищував голос, але в очах з'явився виклик. – Світ жорстокий, Аміно Без амбіцій і жорстокості тебе просто розчавлять.

Я відчула, як у серці з'явилася злість і запал: 

— Можливо, світ і жорстокий, але якщо людина втрачає людяність заради успіху – вона вже програла!

Денис на мить помовчав, а потім глянув на мене з легкою усмішкою, що більше нагадувала виклик, ніж дружелюбність. 

— Мабуть, ми просто дивимось на світ по-різному.

Я трохи відкинулася назад, намагаючись упорядкувати думки. Його погляд залишався спокійним, але глибоким, і в ньому відчувався виклик,який я ще не знала, як прийняти.

    Тиша повисла над колом. Тріскотіння багаття здавалося гучнішим,ніж зазвичай. Усі поглянули один на одного, намагаючись зрозуміти, хто зробить перший крок, але ніщо не вирішувало моменту.

 І тоді заговорив Олекса.

— Ем...Ага... — він трохи захоплено постукав по дерев'яній палці, яку тримав, і намагався заповнити паузу.  – може підемо купатись? Вода ще тепла, а ніч така чудова...

Я відразу згадала: Олекса – хлопець Яни.

Високий, стрункий, завжди трохи розсіяний, але доброзичливий. Він рідко перебирає слова, але вміє знайти правильний момент, щоб змінити тему або розрядити напруження. Яна завжди казала, що його просто неможливо не любити – легкий у спілкуванні, із веселим сміхом, який зачіпає всіх навколо.

 — Та що ж, – додав він, помітивши, що всі трохи розгублені, – я впевнений, нам буде весело. А то сидимо тут, і ніхто нікого не слухає.

Денис злегка посміхнувся, хоча його очі ще горіли від суперечки, а Яна радісно підскочила: — О, це чудова ідея!  Ходімо! 

І на мить тиша зникла, поступившись місце руху й сміху, а думки Аміни все ще повертались до Дениса і того, що щойно сталося.

Далі буде!