Розділ.1

    Я сиділа над ноутбуком, втупившись у ще порожній аркуш ескізу. Мені залишалося зовсім небагато, аби доробити проект з архітектури, але голова вперто відмовлялася працювати. Здавалося, що навіть стіни нашої з Яною квартири почали тиснути на мене своєю тишею.

Я потерла очі й вже хотіла зробити ковток холодної кави, як двері моєї кімнати відчинилися різким рухом.

— Аміно! – пролунало знайоме голосне, майже наказове.

  Я навіть не здригнулася. До цього я звикла. Це була Яна – моя найкраща подруга ще зі школи.

Ми дружимо стільки, скільки я себе пам'ятаю. Вона завжди була моєю протилежністю: голосна, відкрита, енергійна, трохи легковажна, але щиро добра.

Я – тиха, вперта, інколи занадто серйозна. І, мабуть, саме тому ми ніколи не розлучалися. Навіть вступ до університету ми зробили разом: одне місто, один заклад, тільки спеціальності різні. Вона пішла в дизайн, я в архітектуру. І тепер ми ділили одну квартиру на двох.

— Ти знову з тим своїм проектом? – Яна закотила очі й без запрошення впала на моє ліжко. — Ти скоро згориш у своїх кресленнях!

— У мене дедлайн, – пробурмотіла я, не відриваючи погляду від екрана.

— Дедлайн, дедлайн... – передражнила вона мене, піднявшись на лікті. – один суцільний дедлайн.

Я хотіла щось відрізати їй, але вона різко піднялася й промовила з блиском в очах:

— Слухай, мої друзі сьогодні збираються біля річки. Підійдемо, посидимо біля вогнища. Познайомлю тебе з усіма.

— Я не можу, – одразу відрізала я. У мене робота.

— Робота! –  Яна театрально закотила очі й підійшла до мого столу. – Ти й завтра будеш мати роботу. І післязавтра. А сьогодні вечір, літо, друзі, і ти нарешті подихаєш свіжим повітрям!

Вона обхопила мої плечі й потягнула вгору.

— Ходімо, будь ласка. Ну ти ж знаєш, що я тебе не залишу в спокої.

Я важко зітхнула. Знаю я її. Якщо Яна щось задумала – краще погодитися, бо інакше вона сто разів повернеться, доки таки не витягне мене з дому.

Через пів години ми вже йшли вечірнім містом.

Асфальт блищав після недавнього дощу, небо було важким, із запахом грози, а десь далеко мерехтіли вогники від набережної. Я мовчала, а Яна без упину щось розповідала: про свою нову групу, про викладача-дизайнера, який 《 точно геній, але трохи божевільний 》, про  якісь плани на осінь.

Я слухала її впіввуха. У голові крутилася думка: 《Навіщо я погодилася? Я ж не люблю галасливі компанії. Та ще й незнайомі люди...》

Коли ми нарешті звернули до річки, перед нами відкрилася картина: багаття, сміх, кілька ковдр, розкладені на піску, запах смажених сосисок і тепле світло, що відбивалося у воді. Людей було чимало – чоловік двадцяти п'яти. Хтось сидів ближче до вогню, хтось стояв біля самої води. Атмосфера була легка, майже святкова.

Яна одразу помахала рукою і побігла вперед, шукаючи когось серед натовпу. Я залишилась стояти позаду. Моє серце билося швидше, ніж мало б. Я ніколи не почувала себе впевнено серед незнайомців. 

І саме тоді я помітила його.

Він стояв осторонь від вогню, трохи віддалено від усіх. Темне волосся, різкий профіль, спокійний, але якийсь гострий погляд. Він не сміявся і не встрявав у розмови – просто спостерігав. І, на мій подив, погляд його зупинився на мені.

Я відчула, як у мене всередині щось стиснулося.

《Чудово, – подумала я. – Ще й цей дивний тип витріщається...》