Розділ 25

Два наступні дні промайнули, але час ніби розтягнувся, зробившись густим, важким. У домі було тихіше, ніж будь-коли. Навіть Рік, зазвичай невичерпне джерело єхидних коментарів, з’являвся рідше й мовчав довше. Усі знали, що наближається і настрій був відповідний.

Імперська адміністрація працювала швидко, повідомлення родичам і близьким загиблих було відправлене ще того ж ранку. Уже наступного дня прибули батьки Леса, двоюрідні брати Асти, старший брат Сева. Їх зустрічали в академії, а потім проводили в окремі покої, бо біль цих людей був занадто свіжий, занадто глибокий, щоб змішувати його з повсякденною метушнею студентів.

Академія взяла на себе всю організацію. За два дні було зведено велику ритуальну площу — місце, де мали запалати вогнища. Звичайний вогонь тут був би недостойним: для тих, хто віддав життя, імператор особисто віддав наказ використати магічний вогонь — чистий, білий, який не залишає навіть попелу, лише сяйво, що здіймається до неба.

По коридорах усе ще ходили дознавачі, імперські гвардійці несли варту навіть у внутрішніх садах, але тепер це стало звичним фоном. Найголовнішою темою були похорони. Вчителі, студенти, персонал — всі готувалися до дня, коли академія прощатиметься зі своїми.

Для Гала ці два дні були особливо дивними. Він допомагав друзям по дрібницях, відволікав себе майстернею, але щоночі, коли лягав у ліжко, перед очима знову й знову поставали обличчя тих, кого вже не було. І щоранку він прокидався з тим самим глухим відчуттям порожнечі, яке не можна було заглушити ні роботою, ні розмовами.

І ось, на третій день після тієї ночі, коли все було готово, коли останні приготування завершились, академія завмерла в очікуванні. Похорон мав початися зі сходом сонця, і цього ранку, вперше за довгий час, навіть небо було ясним, ніби саме чекало, щоб віддати належну шану.

На світанку академія стояла незвично мовчазна. Навіть наймолодші студенти, які зазвичай галасували ще від самого ранку, тепер трималися осторонь, шепотілися, не сміючи підняти голос. Велична ритуальна площа була прикрашена чорними і срібними тканинами, а над нею стояв почесний караул імперських гвардійців у білосніжних плащах із золотими шевронами. Вони несли варту, мов статуї, лише крижаний подих вітру час від часу колихав край їхнього одягу. Три вогнища стояли поруч — рівні, прикрашені символами Академії та імперії. Над ними тяглися в небо високі жердини зі знаменами.

Коли зійшло сонце, і його перші промені торкнулися кам’яних плит площі, вперед вийшов ректор. Його голос був глибоким і рівним, але в ньому чулося щось таке, від чого серце стискалося.

— Сьогодні ми стоїмо тут, щоб віддати шану тим, хто вже ніколи не повернеться у наші зали. Лес, Аста, Сев… — він вимовив кожне ім’я повільно, з паузами, наче щоб у пам’яті кожного присутнього вони закарбувались. — Вони були нашими учнями, нашими друзями, нашими дітьми. Вони пішли від нас надто рано, але пішли не марно. Їхні життя були віддані заради того, щоб інші могли жити. І нехай у цю мить наш біль безмежний, але саме цей біль свідчення того, що вони були важливими для нас. Справжніми. Живими. І пам’ять про них залишиться з нами назавжди.

Ректор на мить замовк, його погляд ковзнув по натовпу, і він додав:

— Вони не загинули даремно. Бо завдяки їхньому подвигу, сьогодні імперія стоїть.

Після його слів настала тиша. І тоді вперед вийшов Гал. Його кроки були важкими, але впевненими. Він підняв голову, зустрівши безліч поглядів, і заговорив.

— Вони були моїми друзями, — голос Гала був рівним, але за ним ховалася глуха тінь болю. — Ми сиділи за одним столом, ми сперечалися, сміялися, ділили шматок хліба і мрії про майбутнє. І тепер їх більше немає. — Він стиснув кулаки, ніби намагаючись утримати щось всередині себе. — Я не скажу, що знав їх досконало, але я знав їх серце. Чисте, віддане, сильне. І якщо хтось запитає мене, ким вони були, я скажу: вони були кращими за багатьох, кого називають героями.

На мить він замовк, і в голосі з’явився хрип:

— Я… не вберіг їх. Але я не забуду. Ніколи. І поки я живий, пам'ять про них житиме зі мною.

Він відступив назад, і вже не дивився на людей. Йому не треба було — він відчував їхні погляди. І біль, який лунав у тих поглядах, співпадав із його власним.

Гвардійці підняли магічні кристали. Спершу один, потім другий, потім третій вогонь загорівся білим. Полум’я здіймалося в небо, чисте, сяюче, і в ньому не було нічого буденного — це був вогонь пам’яті, вогонь прощання. До вогнищ почали підходити близькі. Хтось клав старий дерев’яний гребінь, хтось кулон, хтось обвітрену книгу — речі, що мали значення для тих, кого вже не було. Це був останній зв’язок із життям.

Брат Сева, високий темноволосий чоловік, підійшов до Гала та його друзів. Його обличчя було кам’яним, але очі — почервонілі від сліз. Він зупинився прямо перед ними й сказав хрипким голосом:

— Як він загинув?

Торен хотів відповісти, але зробив крок назад — це мав сказати хтось інший. Говорив Ельвар, спокійно, рівно, наче вирізав кожне слово в камені:

— Так, як і жив. З мечем у руках. Він впав у бою, прикриваючи нас, як справжній воїн.

Брат Сева закрив очі, видихнув, і на його обличчі вперше з’явився не біль, а гордість.

— Це… правильно, — прошепотів він. — Це був він.

Він поклав руку на плече Гала, потім Торена, і пішов уперед до погребального вогнища. Полум’я здіймалося все вище, і здавалось, що саме небо схиляється до землі, слухаючи останні слова й сльози тих, хто залишився. Це було прощання. І це була пам'ять. Їх більше не було серед живих — але тепер вони належали вічності.

Полум’я вогнищ тріщало, здіймаючи вгору білі іскри, і здавалося, що навіть небо завмерло, споглядаючи цю останню шану. Люди стояли довго. Ніхто не наважувався першим відійти, бо кожному здавалося, що варто зробити крок і нитка, яка ще тримала їх із тими, хто горить у вогні, обірветься назавжди.