Розділ 24

Гал деякий час намагався заснути, але нічого не виходило. За вікном давно пробивалось світанкове сонце, і Академія жила своїм незвичним тривожним ранком. Він поволі сів, провів рукою по волоссю, зітхнув і, відчуваючи кожною клітиною втому, все ж підвівся на ноги. Кроки давалися важко, але не настільки, щоб залишатися тут. У коридорі він зустрів одного з цілителів. Той насторожено поглянув на нього, але вклонився, не питаючи зайвого.

— Де Ліані? — тихо запитав Гал.

— Вона у десятій палаті. Стан стабільний, — відповів цілитель. — Ларія сказала, що до неї можна зайти. Але ненадовго.

Гал кивнув. І вже за хвилину відчинив двері до невеликої кімнати, залитої світлом. Ліані лежала на ліжку, бліда, але жива. Вона повернула голову, і коли побачила його, в очах промайнула тінь страху, але майже одразу ж змінилася полегшенням.

— Ти… ти прийшов, — прошепотіла вона. Голос був слабкий, але теплий.

Гал зупинився біля дверей, ніби боячись зробити крок ближче.

— Як ти?

— Жива, — злегка всміхнулась вона, і в куточках губ промайнуло щось іронічне. — Ларія сказала, що це диво. І що диво має твоє обличчя.

Гал опустив погляд.

— Вона перебільшує.

— Ні, — заперечила Ліані й на мить заплющила очі. — Вона розповіла. Як ти… тримав смерть. Як не відпускав мене, навіть коли все було вже вирішено. Вона сказала, що якби я була звичайною людиною без ельфійської крові, то…

Вона не договорила.

— Але ти не звичайна, — закінчив за неї Гал. — Твоя кров дала тобі більше часу. І цього виявилося достатньо.

Тиша зависла між ними, лише шум далекого крила порушував її.

— Гал… — тихо сказала вона. — Я вдячна. Справді. Ти… врятував мене.

Він нарешті сів поруч, але дивився не на неї, а у вікно.

— Я врятував лише тебе. А інших… — він зупинився, ніби не міг вимовити імен. — Я не зміг.

Ліані простягла руку й ледь торкнулась його пальців.

— Не смій говорити так. Якби не ти, не вижив би ніхто з нас. Я бачила… ні, відчувала. Те, що там було. І… так, можливо я трохи боюсь. Але ще більше я рада, що ти з нами.

Її голос тремтів, але в ньому було щось тверде, немов вона намагалася переконати не лише його, а й себе. Гал повільно обернувся, зустрівшись із її поглядом. В очах Ліані було і побоювання, і вдячність, і щось інше, те що неможливо назвати словами.

— Я не знаю, ким я став, — сказав він нарешті. — Але якщо вже я тут… я не дам тобі більше опинитися там.

Вона всміхнулась крізь втому, і на обличчі вперше з’явилася тінь тепла. Ліані мовчала кілька хвилин, дивлячись на нього. Її рука все ще ледь торкалась його пальців, ніби боялася відпустити, хоч сама ця близькість була наповнена суперечливістю.

— Гал, — прошепотіла вона, нарешті зібравшись з силами. — Ти не повинен усе тягнути на собі. Ми… ми ж команда. Ми друзі.

Він похитав головою.

— Друзі не повинні помирати, Ліані.

Її очі потемніли, але вона не відвела погляду.

— І все ж ми помираємо. Ти не бог, Гал. І не демон. — вона обірвала фразу, зрозумівши, що сказала зайве, і стиснула губи. — Ти… ти просто наш друг. І цього достатньо.

Гал дивився на неї довго, так, ніби намагався закарбувати цей образ у пам’яті. Потім повільно піднявся.

— Відпочивай. Я зайду ще.

Вона кивнула, трохи зніяковіло від того, що він підвівся так швидко, але більше нічого не сказала. В коридорі Гал зупинився на мить, втягуючи повітря на повні груди. Всередині все кипіло, від втоми, від болю, від спогадів. Але найбільше від того, що тут, у цих стінах, він відчував себе чужим.

Він пішов у свою палату. Взяв лише плащ, який лежав на стільці. Тепер він виглядав як звичайна тканина, хоч Гал і знав, це вже не просто одяг. Він перекинув його через плече й попрямував до виходу. Біля дверей його зустріла Ларія. Вона зупинилась, склавши руки на грудях, і суворо подивилася.

— Ти куди зібрався?

— Додому, — коротко відповів він.

— Тобі треба відпочити тут. Під наглядом.

Він всміхнувся куточком губ, але в очах не було веселості.

— Вдома я відпочину краще. Не серед білих стін і чужих людей, а серед своїх.

Ларія ледь примружила очі, вивчаючи його обличчя. Потім зітхнула й відступила вбік.

— Гаразд. Але якщо тобі стане гірше я особисто зажену тебе назад, зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув він і, навіть не озирнувшись, пішов далі коридором.

Його кроки відлунювали порожніми стінами Академії, поки він виходив назовні. Повітря було свіже, зимове, і сніг ліг тонким шаром на камінь доріжок. Гал загорнувся у свій плащ і рушив у бік будинку, де чекали друзі.

Вулиці Академії гуділи, немов вулик, який хтось потривожив. Крокуючи алеями, Галіас відчував на собі десятки поглядів, хтось відвертався, хтось, навпаки, проводжав його з неприхованим страхом чи цікавістю.

Академія жила, але зовсім інакше. Біля кожного входу до корпусів стояли імперські гвардійці, не прості, а в темно-синіх плащах із срібним візерунком, ознакою еліти, тих, що служили безпосередньо імператору. Декотрі тримали напоготові списи з кристалічними наконечниками, інші стежили холодними очима, в яких читалася готовність до будь-чого. Між студентами рухались люди в чорних плащах із гербом меча, переплетеного з вагами, — імперські дознавачі. Їхні обличчя були непроникні, а рухи різкі й впевнені, вони зупиняли викладачів, когось відводили вбік, когось просто занотовували в своїх книгах. Усе виглядало як глибока прочистка, нікого тепер не лишать без уваги. Весь цей хаос Гал відзначав ніби відсторонено. Його очі ковзали по деталях, але ніщо не зупиняло його крок. Усе, що він хотів, — дійти додому. Туди, де було місце для нього.

Коли він нарешті відчинив двері, тиша всередині була аж занадто теплою порівняно з холодними вулицями. За столом сиділи його друзі. Кілька поглядів злетілися одразу і в них було і здивування, і полегшення.

— А я ж казав, — пробурмотів Торен, відкинувшись на спинку стільця й склавши руки на грудях. — Це ж Гал. Іншого й не очікував.