Розділ 22

У вузькому підземному коридорі стояла тиша коли пройшов той самий імпульс. Здавалося, камінь під ногами здригнувся, а стіни на мить набули дивного відблиску. Кожен відчув його по-своєму: Мейра різко стиснула руків’я клинків, наче сама інтуїція підказала їй, що захист тепер марний. Кіра зупинилась посеред руху, її очі зблиснули страхом і захопленням — вона чітко відчула, як плетіння навколо розсипалися, наче їх перерізали невидимим ножем.

Але найбільше це вдарило по Ельвару. Він завмер, вдихнув різко, аж зблід, і його руки мимоволі стиснулись так, що побіліли кісточки пальців.

— Це… — голос зірвався, він на мить закрив очі, немов перевіряючи відчуття вдруге, — це спотворена магія крові.

Тиша впала ще важча. Всі розуміли, що він сказав. Заборонена. Та, за яку навіть натяк на практику — смертний вирок. І водночас та, що здатна змінювати саме тіло магії, робити неможливе.

— Ти впевнений? — прошепотіла Кіра, голос затремтів, хоч вона й намагалась звучати твердо.

— Абсолютно, — Ельвар розплющив очі, в яких було змішано гнів і огиду. — Я відчуваю її, як свій подих. Вона скручена, брудна, але суть та сама. Вони використовують кров як ключ. І цей імпульс… він не просто зламав плетіння. Він перекроїв потоки під себе.

Гал стиснув кулаки. Темний відблиск пробіг по його плащу, і всі відчули, як на мить у повітрі стало важче дихати.

— Це значить, що наші заклинання тепер лише уламки, — сухо сказав Торен, але в його голосі не було страху. Лише тверезий розрахунок. — І вони це знали.

— Відступаємо? — обережно кинув боєць служби безпеки, що йшов із ними.

Гал повільно підняв погляд, його бірюзові очі світилися холодним вогнем.

— Ні. Там наші друзі.

— Навіть без магії? — уточнила Кіра, дивлячись на нього з тим викликом, який завжди приховував у собі страх.

— Особливо без магії, — тихо сказав Ельвар. Його обличчя було спокійне, але в словах відчувалася залізна рішучість. — Якщо вони використовують кров, то вони не очікують від нас сили сталі чи волі. Вони вірять, що ми зламаємось, бо думають що без магії ми ніщо.

Мейра злегка хмикнула й розтиснула плечі, ніби скидала напругу.

— Ну, ми їх здивуємо.

— У нас немає вибору, — підсумував Гал. — А якщо це справді магія крові… то ми ще й маємо обов’язок. Бо ніхто інший цього не зупинить.

Група перезирнулася. В їхніх обличчях було все: страх, рішучість, злість, але найголовніше — єдність. Навіть боєць служби безпеки кивнув, витягуючи клинок і перевіряючи його вагу.

Поступово темний коридор почав розширюватися, і кроки групи луною відбивалися від стін. Повітря стало густішим, насиченим металевим присмаком крові та чогось іншого — липкого, бридкого, що викликало огиду на рівні інстинктів. Кожен новий крок змушував напружувати м’язи сильніше, і навіть Мейра, завжди стримана, тепер нервово стискувала руків’я клинків.

Вони вийшли в залу. Простора, висока, з колонами, вкритими рунічними візерунками, що жевріли слабким червонуватим світлом. Це було місце, створене не для битв і не для науки. Це був ритуальний осередок. Стіни ніби дихали, а підлога вкрита тонким шаром засохлої та свіжої крові, перемішаної так, що важко було відрізнити, яка з них давня, а яка ще свіжа. І посередині їхні друзі. Лес і Аста, без руху, обличчя білі, очі заплющені. Ліані ще жива, але ледве тримається, її груди ледь-ледь здіймаються від важкого дихання. Тіло вкрите ранами, губи пошматовані, але вона все ще намагалася підвести голову, щоб побачити, хто увійшов.

— ЛІАНІ! — вирвалось у Гала. Він рвонув уперед, але Мейра схопила його за плече, і вчасно.

З темряви бокових виходів почали виходити люди. По двоє, по троє, цілими групами. Всі у дорогих бойових плащах, зі зброєю, що виблискувала в тьмяному світлі рун. Але найбільше впадали в очі артефакти. Древні, потужні, такі, які не купиш навіть за всі гроші світу, бо їх більше не створюють. Кожен з цих ворогів тримав у руках силу, рівну цілому загону магів. І всі ці артефакти працювали, байдуже на те, що зовні магія вже збилась з ритму.

Кіра різко втягнула повітря.

— Вони чекали саме нас.

Гал стиснув зуби, темний відблиск пробіг його плащем, ніби живим. Він бачив що шансів немає. Не проти такої кількості древніх сил. Але й відступу не існувало.

І тоді з центрального проходу, з-під арки, вийшла постать у чорному балахоні. Його кроки були повільними, розміреними, впевненими. Він ішов так, ніби це місце належало йому споконвіку. Зупинившись у центрі, він повільно підняв руки, відкинув капюшон…

— Вітаю вас, діти, — голос луною прокотився залом, холодний і самовпевнений. — Ви все-таки прийшли.

Постать підняла голову, і світло рун упало на його обличчя. Сиве волосся, загострені риси, гордовитий погляд. В очах темний вогонь, що не мав нічого спільного зі здоровим розумом. Гал відчув, як всередині все стискається від люті. Перед ними стояв він.

Глава роду Іл’Кадренів.

— Ти… — прошепотів Гал, і його голос більше скидався на шипіння крижаного полум’я.

Сев тихо прошептав, стискаючи меч:

— От і наша справжня мета.

А навколо вороги вже зімкнули коло, відрізаючи будь-які шляхи назад.

Зала напружено дихала кров’ю та магією, ніби сама готувалася до вибуху. Група Гала стояла щільно, плечем до плеча, але ніхто не робив різких рухів, артефакти в руках ворогів світилися загрозливо, готові рознести їх на шматки будь-якої миті.

Глава Іл’Кадренів стояв у центрі, рівний, величний у власній гордині. Його погляд ковзнув по Галу так, ніби того просто не існувало, ніби він був лише пилом під ногами. І лише тоді, коли зупинив очі на Ріку, куточки його губ сіпнулися у щось подібне до усмішки.

— Ти все ще тут, старий біс, — вимовив він повільно, голосом, сповненим презирства. — Дивно, що ти досі тримаєшся. Твоїм фокусам місце в анналах історії, але не в нашому світі. Він змінюється. Настає час тих, у чиїх жилах тече справжня сила.