Розділ 21

Підземні коридори Академії були глибокі й старі, але навіть тут усе дихало силою, рунічні печаті на стінах, захисні контури в підлозі, світильники, що не потребували жодного палива. Рік ішов уперед, як господар, хоч виглядав зовсім безтурботно — руки в кишенях, легка хода, наче він прогулювався садом.

— Ось, — буркнув він, зупинившись біля масивних дверей зі сплетенням рун, — склад. Тут те, що Академія зазвичай не афішує.

— Не афішує? — перепитав Сев, придивляючись до печатей. — Це ж, схоже, склад половини артефакторської імперії.

— Ну, я ж не сказав сховала, — єхидно поправив Рік. — Просто не афішує.

Він торкнувся кількох рун, двері відчинилися без найменшого звуку. І перед ними відкрилося приміщення, яке змусило навіть Мейру на мить підняти брови. Ряди поличок і стендів тягнулися вглиб, на них лежали артефакти: кинджали з рунами, амулети, кулони, прозорі кристали з дивними внутрішніми візерунками. Окремо громіздкі речі на кшталт захисних щитів чи рунних блокаторів.

— Ну що, вибирайте, — з притворною урочистістю сказав Рік. — Але без жадібності. Не все для вас, і не все ви зможете потягнути.

— Хто б говорив, — пробурмотів Торен, але вже йшов уздовж полиць, розглядаючи зброю. Він зупинився біля короткого меча, руків’я якого було обмотане срібною ниткою. Коли він торкнувся, клинок ледь засвітився. — Цей меч сам підсилює захисні плетіння? Беру.

Ельвар вибрав інший шлях, його увагу притягли браслети з тонких чорних металевих пластин. Він застебнув один, і по шкірі пройшла хвиля холоду.

— Це що?

— Конденсатор стихій, — пояснив Рік. — Втягує зайву енергію і не дає тобі перегоріти. Як для тебе, саме те.

Мейра взяла невеликий кулон, простий на вигляд.

— Цей?

— Пастка-стопер, — кивнув Рік. — Якщо тебе спробують зачепити арканом чи закляттям уповільнення він згорить, але збереже тобі рух. Ти ж у нас любиш діяти різко.

Сев довго мовчав, розглядаючи кілька артефактів, і нарешті вибрав камінь-печатку. Коли він активував його, навколо долоні пройшла хвиля інею.

— Додатковий резерв холоду. В самий раз.

Кіра ковзнула поглядом по кількох амулетах, зупинилася на тонкій масці, схожій на срібний відблиск.

— А цей?

— Захист від упізнавання, — Рік хитро примружився. — Не робить тебе невидимою, але змушує ворога сумніватися, чи справді він бачить тебе. Непогано для твоєї манери.

Гал стояв осторонь. Він дивився на полиці, але жоден артефакт не викликав відгуку. Нічого не підходило. Йому не хотілося брати чуже. Рік, який увесь цей час за ним спостерігав, раптом сказав:

— Галіас, ти що, серйозно? Стоїш тут, як бідний родич, і думаєш, що тобі нічого не дістанеться?

— Тут багато цікавого, але… — Гал ледь знизав плечима. — Не моє.

— Ти думаєш що тобі ще щось потрібно? — Рік ткнув пальцем йому в груди. — Подивись на свій плащ.

Гал машинально опустив погляд. Його плащ, звичний чорний плащ кольору крила ворона, тепер ледь ворушився сам по собі. По краях пробігали темні відблиски, мов тіні від неіснуючого світла. Якщо дивитися довше, можна було помітити, як тканина здавалася то щільнішою, то ніби прозоріла, немов між реальностями.

— Що…? — пробурмотів він.

— Те, що ти виливав гнів і магію безконтрольно не залишилось просто так, — пояснив Рік. — І твій плащ все це всмоктував. Вбираючи хаос енергій котрі виходили з тебе. Тепер це вже не одяг. Це артефакт. Живий. Невідомий… навіть для мене.

Кіра тихо присвиснула.

— Ну от. Інші роками полюють за рідкостями, а ти випадково створюєш такі артефакти.

— Не випадково, — холодно поправив Сев. — Це плата.

Гал ще мить дивився на свій плащ, ніби бачив його вперше. І вперше відчув — він не просто носить його. Плащ відгукується. Ледь чутний подих у його свідомості, як тінь, що шепоче: «Я тут».

Рік підморгнув йому.

— Бачиш? Ти вже озброєний краще, ніж будь-хто з нас.

Ніч опустилася швидко. З вікон зали виривалися відблиски магічних лампад, малюючи на камені двору тремтливі тіні. Повітря було густе від чекання, наповнене шурхотом кроків і приглушеними голосами. Тут, серед холодних стін, збиралися ті, хто мав вирушити за друзями Гала.

Зала була просторою, круглою, під склепінням горіли рунічні символи захисту. У центрі великий стіл, на якому лежали карти й кілька артефактів, призначених для командного користування. Навколо стояли викладачі, кілька представників служби безпеки Академії, а також наша компанія, уже в повному спорядженні. Ректор говорив рівно, без зайвих жестів, але кожне слово звучало так, ніби від нього залежало більше, ніж доля групи:

— Ми йдемо не в розвідку і не в подорож. Це захоплення заручників. Наша мета повернути студентів живими. І ніхто з нас не має права діяти самостійно. Ви підкорюєтесь наказам командирів, інакше це перетвориться на бійню.

Поруч стояв начальник служби безпеки — кремезний чоловік із шрамом через щоку. Його голос був грубим, майже кам’яним:

— У нас є відстеження напрямку телепорту. І признання одного із замішаних в справі студентів. Їх держать в маєтку одного із благородних домів. Вхідні печаті старі, але міцні. Чекати можна будь-кого, від найманців до магів високих родів. Тож будьте готові.

Гілас мовчав, стоячи трохи осторонь. Його плащ все также ворушився ледь відчутно, відкидаючи тіні, яких у залі не мало бути. Дехто кидав на нього тривожні погляди, але нічого не казав.

— Гілас? — почулася знайома інтонація.

Він обернувся і зустрівся поглядом з Ларією Мор’Тель. Старша цілителька, стримана, як завжди, підійшла ближче, в її очах блищала повага й водночас прихований сум.

— Ти змінився, — сказала вона неголосно. — Став… іншим.

Гал ледь усміхнувся, але усмішка була холодною, іронічною.

— У такі часи, Ларіє, одні ламаються. Інші змінюються.

Вона кивнула, не намагаючись переконати його в іншому. Лише додала:

— Бережи себе. Якщо хтось має витягнути їх звідти, то саме ти.