Розділ 20

Нічний сніг ліг тихим пухким шаром, і вранці крізь вікна будинку пробивалося світло, яке здавалося м’якшим, ніж зазвичай. Кухня наповнилася апетитним запахом, Мейра вже розташувалась біля плити.

— Сьогодні в місто, — заявила вона, навіть не обертаючись. — І не сперечайтесь.

— Ти так говориш, ніби ми на збори йдемо, — з іронією протягнув Торен, заходячи і витираючи руки рушником. — Може ще маршовий крок відпрацюємо?

— Може й відпрацюємо, — не відреагувала Мейра. — Вчора весь день на арені, позавчора теж. Сьогодні вихідний. Хочу базар, кав’ярню і нові рукавиці.

Кіра, вже сидячи на підвіконні з паруючою чашкою, глянула у вікно:

— Мені подобається. У місті після першого снігу завжди святковіше.

— Я не впевнений, що розділятися хороша ідея, — тихо зауважив Сев, заходячи в кухню і закриваючи за собою двері. — Нам з тобою, Мейро, в місті проблеми не страшні. Але якщо когось вирішать зачепити…

— Тут безпечніше, ніж де завгодно, — відрізала Кіра. — Академія сама по собі фортеця. Та й Гілас захист на будинку такий поставив, що, мабуть, навіть дракон не пролізе.

— Це правда, — кивнув Гілас, який щойно з’явився, закутаний у теплу темну накидку. — Ми вже тричі посилювали контур, додавали систему оповіщення і замкнуті вузли. Якщо хтось спробує сунутись, або зламає зуби, або підніме тривогу.

— І взагалі, — підхопив Ельвар, — у місті є чим зайнятися, а вдома… максимум книжки й камін.

— Мені цього досить, — втрутилася Ліані, поставивши свою чашку на стіл. — Хочу просто спокою.

— І я, — додав Лес, ковзаючи поглядом по записнику. — Є кілька схем, які треба обміркувати, екзамени під боком.

— А я чекаю доставку з алхімічної, — сказала Рін, сідаючи поруч із Ліані. — Якщо мене не буде, все повернеться на склад, і тоді я чекатиму ще тиждень.

Аста тільки махнула рукою:

— Мені в місто йти не охота. Натовпи, крики… ні, дякую, арени вистачило.

— Ось і вирішили, — підсумувала Мейра, накриваючи пиріжки тканиною, щоб не вистигали. — Ті, хто хоче в місто, йдуть з нами. Хто хоче тепла і тиші, залишається.

Мел, який до цього мирно дрімав біля каміну, розплющив очі й видав щось схоже на «мррр», явно підтверджуючи, що він точно нікуди не йде.

За півгодини у вітальні панував хаос підготовки: хтось шукав другу рукавичку, хтось намагався переконати Сева взяти з собою шарф.

— Сев, ти ж замерзнеш у своєму вбранні.

— Я не мерзну.

Галіас кинув кілька настанов Рін про користування сигналізацією в захисті будинку, а Торен жартома наказав Лесу «не підпускати Мела до полиць із книгами, а то знову звалить».

Нарешті, двері відчинилися, впустивши в приміщення струмінь холодного повітря і запах свіжого снігу. Група вийшла в білий ранок, перемовляючись і сміючись, і двері тихо зачинилися за ними.

Будинок, здавалося, зітхнув. Тиша, що залишилася, була спокійною, затишною… і зовсім не схожою на передчуття біди.

Місто зустріло їх кришталево чистим повітрям і тихим дзвоном ранкових дзвіниць. Перший сніг тут уже встиг притоптатися на головних вулицях, але в провулках лежав майже неторканим, хрустким під ногами.

— А я ж казала, — вдоволено сказала Мейра, поправляючи шарф. — Погляньте, як красиво.

— Красиво, — погодився Сев, але голос у нього був спокійний, майже беземоційний, як завжди. — І слизько.

— Ти ж не впадеш? — Кіра підозріло примружилася.

— Я? — він ледь ворухнув бровою. — Ніколи.

— Ну-ну, — протягнув Торен, озираючись на крамниці, що одна за одною відкривали віконниці. — Давайте вже на ринок, поки все свіже.

Ринок зустрів їх гомоном, ароматами запашного меду й смажених каштанів. Кіра зупинилася біля прилавка з теплими рукавицями, роздивляючись візерунки.

— Це для кого? — поцікавився Ельвар, зазираючи їй через плече.

— Для себе, звісно. А що?

— Просто думав, може, візьмеш і для когось із тих, хто залишився вдома.

— Хм, гарна ідея… — вона нахилилася до кошика з темно-синіми рукавицями. — Це, мабуть, Ліані підійдуть.

Тим часом Мейра уже торгувалася з торговцем, вибираючи кілька шматків копченого м’яса.

— Це нам сьогодні на обід, — пояснила вона, перехопивши погляд Гіласа. — І щоб ті хто вдома, знали що ми про них пам’ятаємо.

— Звучить як спроба підкупу, — пожартував Торен.

— Можливо, — в тон йому відповіла Мейра, — але це завжди діє.

Сев зупинився біля крамниці зброяра, довго вдивляючись у виставлені клинки. Кіра підійшла, склавши руки за спиною:

— Знов думаєш, що твій меч недостатньо хороший?

— Він хороший. Але завжди можна знайти кращий.

Галіас тим часом стояв біля прилавку з кристалами для артефактів. Продавець щось захоплено пояснював, показуючи кілька особливо прозорих екземплярів.

— У вас є щось із високою стабільністю при зміні температури? — запитав Гілас.

— Є, але… — продавець окинув його оцінюючим поглядом. — Ви ж майстер, так? Я впізнав вас. Наймолодший майстер артефактор у історії імперії, якщо не помиляюся?

— Не помиляєтеся, — сухо відповів Гал, але куточки губ ледь ворухнулися.

— Тоді, можливо, вам сподобається ось це…

Вони ще довго ходили ринком, поки руки не зайнялися торбами. Нарешті, коли сонце почало підніматися вище, вирішили піти на площу, де вже відчувалась святкова атмосфера.

— Тільки гляньте, — Мейра ткнула пальцем у хлопців, які змагалися, хто швидше підніметься на слизький стовп за призом. — Мені здається, Торене, ти б впорався.

— Я? — він фиркнув. — Може, і так. Але я ж джентльмен, дам місце дітям.

— Джентльмен, ага, — хмикнув Ельвар.

Пахло глінтвейном і свіжою випічкою. Десь неподалік хтось на вулиці грав на скрипці, і тонкі ноти тягнулися крізь шум натовпу. Галіас на мить зупинився, роздивляючись це все, і подумав, що в місті після першого снігу дійсно є щось таке, що неможливо відтворити в жодному артефакті.