Розділ 15

Ранок був ясний, повітря свіже після нічного дощу, і Академія жила своїм звичним, але трохи збудженим ритмом. В будинку, вже значно просторішому, ніж тиждень тому, на другому поверсі за одним зі столів нової бібліотеки сиділи Гал і Рін. Книги, нотатки, гліфи і старі приклади, усе це утворювало навколо них хаотичне, але знайоме кожному студенту магії поле бою.

— От бачиш, — буркнув Гал, закреслюючи чергову лінію у повітрі, — а ця структура мала б замикатись тут, а не ось тут. Але у мене воно взагалі не активується.

— Бо в тебе тут помилка, — Рін підсунулася ближче, вказала на вузол. — Ти плетеш, як артефактор. Через послідовну логіку. Але теорія плетінь працює інакше, тут важливі не лише математичні зв’язки, а ще й ідеомагічна структура. Це майже як поезія, якщо чесно.

— Поезія? — Гал скривився. — Ну спасибі. Я її завжди терпіти не міг.

— Зате твоя поезія сьогодні не рвонула мені обличчя, — відказала вона з посмішкою, вказуючи на кристал. — Це вже прогрес.

— То що, я ще кілька тижнів буду “плести вірші”, поки не запрацює?

— Якщо чесно, то я сама хотіла б більше практики. В теорії я розбираюся, але... Ну, крім курсових і пар, у мене не було реальної можливості це застосовувати. Ти ж знаєш, на практику не всім дають доступ.

— Дурня це все, — відмахнувся Гал. — Тепер у тебе буде практика, так що можеш і мене заодно потренувати.

Рін широко відкрила очі.

— Я... Ти серйозно?

— Ага, — підморгнув він. — Хто сказав, що молоді майстри не мають бути практикантами? Вчись і мене вчи. Якщо зумієш пояснити мені, значить, точно розумієш сама.

Вона розгублено на мить опустила очі, потім тихо засміялась.

— Гаразд.

— Договорилися. І, до речі, — він повернув голову через плече, — там в майстерні з’явився кристал стабілізації потоків. Якщо раптом захочеш відчути, як працює твоє плетіння не на папері, а в реальному просторі, тобі туди.

— Тобто ти ще й лабораторію відкрив?

— Ні, то Рік. Але майстерня рахується моєю, і доступ туди, як виявилось, лише з мого дозволу, тому чому б тобі не спробувати.

Вона знову всміхнулась, уже трохи вільніше. Її рухи стали впевненішими, погляд зосередженішим.

— Ну що, тоді ще одну спробу?

— А давай. Може, на цей раз мій “вірш” хоча б римуватиметься.

Гал сидів на широкому підвіконні, дивлячись крізь прозору завісу на дощ, що знову почав крапати. Рін вмостилась поруч, тримаючи в руках чашку теплого напою. Її очі час від часу ковзали по полицях нової майстерні, яку щойно відкрив для себе цей дім, їй все ще не вірилось, що вона тут.

— У тебе тут затишно, — мовила вона зрештою. — Це, мабуть, найдивніше, що я могла сказати про дім, який виріс за кілька годин і має артефактну майстерню.

Гал посміхнувся.

— З нами часто буває дивно. Я вже звик.

— Але.. — вона нахилила голову. — Ти ж справді наймолодший майстер за всю історію Академії?

— Формально так. Хоча я досі не впевнений, що вартий цього титулу.

— Ну, ти ж не зі знаті, — пробурмотіла вона, ніби перевіряючи власні думки. — Але навіть серед простих, я таких не зустрічала.

— А ти знаєш, — Гал перевів погляд на дощ, — я взагалі з самих низів. Я був ніхто. Без імені, без роду, без дому. Я виживав на вулиці, один.

Рін затихла. Її руки стисли чашку.

— Я не знала. Пробач, я…

— Та все нормально, — м’яко зупинив він. — Просто іноді всі дивуються як це я такий здібний, а звідки, мовляв? А я з вулиць столиці. Крав, бігав, виживав. Мій перший друг помер у мене на очах. Маг вбив його, просто так.

— Це… — вона зробила паузу. — Жорстоко.

— Так. Але я досі живий, — Гал глянув на неї. — І не зламався. Бо мав мету.

— Я… — Рін затнулась. — У мене, певно, теж є причина бути тихою, триматись осторонь. Ти ж знаєш, мої батьки не в Академії. Вони…

Гал мовчки кивнув, заохочуючи.

— Вони мали справу з магією ще до мене. І потрапили в біду. Через одного впливового благородного, якому не сподобалось, що якісь простолюдини можуть знати щось краще за нього. Тепер вони під наглядом. Не ув’язнені, але крок в сторону і все. Тому я тут стараюсь не висовуватись, щоб батькам не стало гірше.

— Але ти висовуєшся, — м’яко усміхнувся Гал.

— Бо ви змінюєте щось, — прошепотіла Рін. — І я хочу бути частиною цього. Навіть якщо страшно. Навіть якщо мене помітять.

Гал мовчав кілька секунд, а тоді спокійно промовив:

— Ми прикриємо. Нас багато. І ми не дозволимо повторитись тому, що було з твоїми батьками.

Рін ледь помітно посміхнулась. І на мить здалось, що вона трохи випросталась — ніби вперше за довгий час відчула, що не сама.

— Добре, — тихо сказала вона. — Тоді я залишусь. Подивимось, що з цього вийде.

Коли Рін зібралась на свій урок, Гал підвівся, провів її до дверей. Вона ще раз кивнула, стискаючи невеличку сумку з конспектами.

— Дякую за компанію, — трохи тихіше, ніж зазвичай, мовила вона. — Було добре.

— Побачимось на обіді. — Усмішка Гала була майже непомітна, але справжня.

Рін зникла за дверима, і в домі настала тиша. Занадто тиха. Мел розлігся на підвіконні і знову вдав, що спить. Десь у вітальні залишились кілька недопитих горнят і аркуші з нотатками, але все інше — спокій. І цього спокою було підозріло багато.

Гал повільно пройшовся коридором, зазирнув у порожню бібліотеку, майстерню. В повітрі пахло деревом і свіжим пергаментом. Все новеньке, охайне. І тиша. Він повернувся до кухні, поставив чайник, притулився плечем до дверного косяка й задумався. Вперше за довгий час він мав вільний ранок. Жодних пар, жодних негайних справ. Можна було б зробити щось для себе. Думка обережно з'явилась і, на диво, залишилась. Зрештою, таке буває рідко. І хоч частина його нутра била на сполох, бо коли все йде занадто добре, значить, десь уже повзе халепа, але все ж…

Він дістав кілька креслень заготовок, поклав на стіл. Потім ще одну — складнішу. Нарешті зітхнув, узяв одну з книг із полички в майстерні та сів за креслення. Можливо, пора довести до ладу той старий задум із самопідживлюваним ядром для крихких конструкцій. Не бойове. Не провокативне. Просто цікаве. Просто для себе. І він занурився в роботу, поки чайник на кухні видавав м’яке покашлювання пари.