Розділ 13

Світло ллється крізь високі вікна, наче розлита олія, м’яке, жовтаво-золоте. У повітрі тиша, майже священна. Лише шелест сторінок та подекуди приглушені кроки між рядами. У глибокій частині бібліотеки, біля секції з прикладною теорією плетінь і нестабільних магічних контурів, сиділи Гал, Лес і Аста. Перед ними розкладено кілька відкритих фоліантів, клаптики пергаменту з замітками, і дві чашки вже холодної кави.

— Говорю тобі, якщо активна руна в точці розриву, то ти отримаєш зворотний імпульс. Завжди, — наполягала Аста, малюючи щось на клаптику.

— А я кажу ні, якщо стабілізувати витік компенсаторним витком через третє ядро, — буркнув Гал і підсунув схему. — Подивись сама.

— Ти ще скажи, що можна обійти закон Імперського еквіваленту, — вкинув Лес, схрестивши руки. — Якраз зручно, разом із законом про збереження енергії.

— А може, й можна, — примружився Гал. — Якщо взяти нестабільний контур, де втрати природні, а не через помилку конструкції, то...

— Це повна нісенітниця, — пролунав спокійний, холодний голос трохи збоку.

Усі троє підняли очі одночасно. Рін Ворелла стояла біля стелажу з третім томом “Теорії Взаємодії Руної Резонансності”. Темна мантія, сива закладка в руці, уважний погляд з-під чубчика. Тонкі брови трохи насуплені.

— Якщо взяти нестабільний контур, як ти кажеш, — вона повернулась до Гала, — то витік не стабілізується. Він розірве основу ще до закріплення структури. Бо ти забув про часову відкладену фазу в резонансі.

Тиша. Лес кліпнув.

— Гм... — промовив він. — Ну і нащо ти їй це сказав, Гале? Тепер усе точно розвалиться.

— Та ні, я... — Гал трохи збентежився, — просто... Я не врахував часову фазу. Тобто врахував, але...

— Але не подумав, що хтось може це знати краще? — підморгнув Аста.

Рін насупилась ще більше, наче не була певна дратуватися їй, чи ні. Але голос у неї був спокійний:

— Ви гучно обговорюєте речі, в яких один із вас майже має рацію. Хоч і наполовину. Це рідкісне досягнення.

— О! В нас напівправда це вже перемога, — кивнув Лес, і додав весело: — А як щодо приєднатись сьогодні ввечері? Ми з Галом зазвичай продовжуємо плутати один одного вже біля чаю. І пирога.

— Пирога? — перепитала Рін.

— Ага. І ще ми іноді граємось у те, як обійти артефактний захист бібліотеки, але не вголос, бо, — Аста указала пальцем угору, — він може слухати.

Рін зітхнула. Але в куточку вуст майнула тінь усмішки.

— Я... можу. Можливо. Якщо буде час. Але...

— Без зобов’язань, — мовив Гал рівно. — Просто, якщо захочеш ще раз виправити мої дурниці,можеш знайти нас в дев'ятому гостьовому будинку.

Вона кивнула і рушила до свого столу. Але всі троє вже бачили, як вона зупинилась через кілька кроків, вагаючись. Потім сіла, але не дуже далеко. І книгу відкрила ту саму, про яку вони сперечались.

Аста хмикнув:

— Перша пішла?

— Ні, — прошепотів Гал. — Перша прийшла сама.

***

Тренувальний майданчик ще був напівпорожнім, хоча день уже добряче розпочався. Повітря після дощів насичене вологою, земля м’яка, а на гладкому камені час від часу зблискувала вода від магічних вправ попередніх тренувань. Торен трохи відступив назад, витираючи піт із чола. Його тренування з Ріком дають результат: рухи швидші, реакції точніші, а м’язи наче навчені наперед відчувати натиск суперника. Він задоволено обвів поглядом майданчик і помітив того, кого шукав.

Сев Талеріс. Той самий. Гнучкий, мов кіт, усе, що він робив, було надто точним, навіть холодним. У ньому було щось... від вовка-одинака, як казав Рік. І на спаринги зазвичай не ходив. Тільки вранці сам.

— Дивись, — прошепотів Торен до Ельвара, що стояв поруч. — Він знову один. Але ж як працює…

Сев завершив вправу. Лід у формі леза розтанув у повітрі. Рух плавний, жодного надриву.

— Думаєш, підійти? — перепитав Ельвар, нахилившись до нього.

— А що, ні? Ми ж не вербувальники з Ордену. Просто поспілкуватись.

— Ну-ну, — хмикнув Ельвар. — Тільки не здивуйся, якщо тебе заморозять не в переносному сенсі.

Торен зітхнув, обтер долоні об штани й пішов уперед.

Сев помітив його ще за кілька кроків і зупинився. Вдивився без емоцій.

— Ти той артефактор, що нещодавно благородну трійцю мордою по піску возив?

Голос спокійний, рівний, без насмішки.

— Можливо. Але тоді я був злий, — відповів Торен з напівусмішкою.

Сев трохи підняв брову, але не посміхнувся.

— Якщо це був гнів, я б хотів побачити, що ти робиш у гарному настрої.

— Покажу. Може спаринг?

Сев на мить подумав, а тоді кивнув. Вийшов на майданчик, став навпроти.

— Без артефактів, — коротко.

— Чисті плетіння. Без проблем.

Вони почали. Сев, як і раніше, працював із вологою. Легкими рухами формував зі струменів води кільця, що рухались уздовж землі, потім раптово змінювали напрям, зриваючись угору, обертаючись спіралями, які намагались обійти Торена. Та Торен не стояв. Його круги ті, що викладав просто під ногами, не були типово артефакторськими. Без стабілізаторів, без зовнішньої підтримки. Вони були різкими, асиметричними, формувались просто з енергії й волі. В одну мить він вивільнив вібраційний імпульс, який розбив перший водяний обруч Сева, а потім швидким рухом руки виклав інший круг із дрібними зірками, що почали обертатись навколо, збиваючи вологу в повітрі. Один із них вибухнув світлом, засліпивши на мить противника.

Сев відповів одразу: з води виникли тонкі голки льоду, які полетіли в Торена віялом. Але той уже зсунувся вбік, і далі, не зупиняючись, кинув уперед плетіння з хвильовою розгорткою. Лід розколовся, вибухнув крижаним пилом, та до удару не дійшло.

Обидва зупинились майже одночасно.

— Досить, — сказав Сев. — Інакше хтось із нас піде до цілителів.

— Це погано?

— Це... не було б погано. Але зараз я не в гуморі лежати з поламаними кістками.