Розділ 12

На вулиці вже темно і прохолодно, все вказувало на те, що скоро сезон холодів, але в кімнаті було затишно, полум’я потріскувало у каміні, артефактний чайник, новенький, гордо булькотів на столі, розливаючи каву зі стратегічного запасу. Хтось із друзів сидів на підвіконні, хтось у кріслі, інші просто на підлозі з пледами.

— Добре ж як, — промовив Лес, потягнувшись. — Навіть не віриться, що це той самий будинок, де нещодавно ще гриміли плани, інтриги і тренувальні розбірки.

— Не “нещодавно”, — відгукнулась Аста, — а лише годину тому.

Усі розсміялись.

— Між іншим, — додала вона, — так і не спитала, коли ви взагалі встигли перетворити Академію на арену для великої гри?

— Коли перестали боятись, — знизав плечима Торен. — Або навпаки, коли страх вже не мав значення.

— От скажи мені, майстре, — Лес підозріло подивився на Гала, — нам, простим смертним, взагалі ще можна з тобою вулицею ходити? Чи вже охорона має бути?

— Якщо ти говоритимеш ще голосніше, то доведеться виписати дисциплінарне покарання, — буркнув Гал, сьорбаючи з чашки. — І взагалі, це ви ті, хто мене терпів тоді, коли ще нічого за мною не тяглось. Значить, маєте право.

— Право мати з тобою проблеми, — хмикнув Ельвар. — До речі, про проблеми… Ви ніколи не задумувались, як ми всі зібрались разом?

— Зі сторони виглядає як “команда з випадкових”, — підмітила Мейра. — А от зараз... ми вже щось зовсім інше.

Ненадовго запала тиша. Раптом усім захотілось трохи відкритися — можливо, саме тут, біля каміну, серед своїх.

— Я сама з гір на півночі, — мовила Аста, затишно загортаючись у плед. — Там важко. У нас кажуть: “Тільки камінь пам’ятає твоє ім’я”. Я вчилась виживати серед мовчазних, і тільки тут, у Академії, вперше відчула, що мене хтось чує. Іноді думаю, може тому і залишилась.

— А я, — Лес усміхнувся, згортаючи рукави, — син вчителя з провінційної школи. Нас завжди вчили бачити в магії не силу, а інструмент. Та коли я показав перші здібності, то виявилось, що інструментів навколо не так уже й багато. Але мені пощастило. І тепер я тут. І не шкодую.

— Мені здається, — сказала Ліані, — ми всі чогось лишались, коли йшли сюди. Я залишила своє селище, свою матір… свою наївну віру в те, що талант це все, що потрібно. Але цього замало. Щоб залишитись, потрібно більше. Сила це тільки перший крок. Решта всередині.

— Глибоко, — прокоментував Рік, роблячи вигляд, ніби занотовує. — Але де частина про драми й глечики?

— Потім, — буркнула вона.

— А я, — Торен глянув на вогонь, — виріс у родині майстрів, і з дитинства ламав більше, ніж збирав. Поки не виявилось, що зламане не завжди зіпсоване. Іноді воно просто чекає на перетворення. От я і став артефактором, який ламає і збирає не речі, а саму суть речей.

— Звучить майже як пророцтво, — кивнула Мейра. — Мій тато казав, що є два типи магів: ті, що світлом світять, і ті, що копають, щоб дістатись до істини. Я копачка. І, здається, знайшла свою шахту.

— Ну, а тепер ти, — сказав Ельвар, подивившись на Гала. — І ми не тиснемо. Просто… цікаво.

— І ти обіцяв, пам’ятаєш? — додала Ліані тихо.

Гал повільно піднявся. Подивився на вогонь. Потім — на кожного з них.

Ніхто не тиснув, але всі чекали.

— Я народився в одному з тих сіл, про які забувають ще до того, як вони встигають з'явитись на картах. Мати померла при пологах. Я її не пам’ятаю, тільки стару бабусю. До шести років ми якось жили. Бідно, але був дах над головою і тарілка юшки. Люди нас не любили. Казали, я дивний. Що очі не такі, тінь не така. А ще ім’я. Мені його дали від старого імперського “Гал'тах”. Знаєте, що значить? “Родом з болота”.

Він усміхнувся криво, але голос залишився рівний.

— Коли бабусі не стало, місцевий староста вирішив влаштувати мою долю. Повезли мене в столицю, наче до храму. Мовляв, може там хоч якась користь із мене буде. Я йшов мовчки. Навіть тоді вже розумів: у селі мені не жити.

Пауза. Вогонь відбився в його очах.

— Але вночі, на одному з привалів, я випадково почув, що храму не буде. Вирішили продати. “Хоч якась користь з малого” — дослівно. Я не став сперечатись. Просто втік, як тільки побачив бруківку столиці. І там почалось усе по-справжньому. Вулиця, холод, голод, бійки. Але я познайомився з Сіром. Він був першим, кого я міг назвати другом. І єдиним, на той момент. Ми мріяли зірвати куш. Один раз. Щоб жити, а не виживати. Але не пощастило. Гаманець належав магу.

Його голос уповільнився. Мейра притихла, а Лес і Аста вже не посміхались.

— Той маг убив Сіра на місці. Просто жест і кінець. А мене… ні. Не знаю чому.

— Бо тоді він сам би став злочинцем, — втрутився Рік звідкись з темного кута, де сидів із чашкою. — Вбити дитину з даром без явної загрози це як мінімум вигнання. А іноді й шнурок на шию. Хоча з етичної сторони… — він знизав плечима. — Кретин він коротше.

— Можливо, — згодився Гал. — Але я запам’ятав його обличчя. І колись… хочу знайти.

Рік підняв чашку:

— Архіви столиці фіксують кожну таку “пригоду”. Якщо хочеш, знайдеш. Питання часу.

— Після того я тікав… далеко, просто куди-небудь. Ліси. Занедбані дороги. І тоді мені зустрілась вона.

Пауза. Усі нахилились ближче.

— Кайша.

Навіть Мел, який досі напівдрімав біля печі, підняв голову. Його вуха сіпнулись. Всі в будинку, крім Ріка мали вираз глибокого шоку.

— Вона була ніби з тіні. Не знаю, чому не напала. Вона… була поранена, тому я допоміг їй як знав тоді. Дивне це було. Магія її не бере, а сталлю… ну, ви знаєте. А потім я натрапив на браконьєрів. Вони схопили мене, хотіли здати за нагороду. Але кайша знову з’явилась, просто врятувала мене і зникла.

— А так взагалі буває? — Тихо промовив Лес.

— Тихше, не збивай Гала з думки. — Відповіла Мейра.

І Гал просто продовжив, дивлячись на полум'я в каміні.

— На ранок я вирішив знайти лагер браконьєрів, можливо знайшов би щось корисне. Але як виявилось не тільки я їх шукав. Імперські єгері якраз атакували лагер, коли я був недалеко. Мене також знайшли, але зрозуміли що я не з ними. Там іще був маг, його звали Орін, він і помітив в мені магію, тому мене просто взяли із собою. Але на заставі також стався випадок…