Розділ 11

Декілька днів минуло спокійно. Не ідеально, ні, таке в Академії рідкість. Але як для того, що сталося раніше, це було навіть надто спокійно. Ніхто більше не підходив до Торена з дурними ідеями. А якщо хтось і поглядав у його бік, то з дещо новим, шанобливим, виразом на обличчі. Із трійці благородних, що хотіли «повиховувати», лишився тільки шепіт, що вивітрювався разом з туманами над дахами Академії.

Ельвар після дуелі став ходити ще пряміше, хоча сам часто бурчав, що тепер на нього дивляться більше, ніж хотілося б. Ліані щоранку перечитувала щось нове, але вечорами не забувала жартувати з друзями за кухонним столом. Гал — як завжди Гал — або вчився, або щось креслив, або зникав у звіринці. Або пив каву і мовчав, замислившись, поки світ навколо гомонів далі. У домі знову повернулась тиха гармонія. Звична, з новими відтінками. Кожен із них знав: ця тиша не навіки. Противник не зник, він просто чекає. Але як довго він зможе терпіти, коли всі його пастки розсипались, і навіть удар у відповідь обернувся проти нього?

Того ранку Гал прокинувся раніше за інших. Дощ за вікном ледь-ледь барабанив по склу, повітря було мокрим і свіжим. Мел муркнув десь біля ніг, потягнувся і ліниво зник за дверима. Гал піднявся, заварив каву, потягнув записник і сів біля вікна, переглядаючи старі схеми. Робота не зупинялась. І поки противник мовчить, треба встигнути побільше.

На кухню тихо зайшла Ліані, в її руках подушка, яку вона притискала до себе, мов збиралася ще трохи подрімати просто за столом.

— Ти вже знову щось розробляєш? — позіхнула вона, кидаючи сонний погляд на записи. — У нас же вихідний, Гал. Це коли нормальні люди хоча б роблять вигляд, що відпочивають.

— Я й роблю. Просто думки самі приходять, — усміхнувся він і відсунув записник.

— Не вірю. Це просто твоя версія відпочинку, — сказала вона і залізла на лаву навпроти, піджавши ноги. — Але планів у нас нема, правда?

— У мене хіба що був план ще одну каву заварити, — відповів Гал, піднявши чашку. — Але не думаю, що це той план, який ти мала на увазі.

На сходах почувся стукіт, Торен з’явився босоніж, із скуйовдженим волоссям і задумливим виглядом.

— Я тут подумав, — сказав він, потягуючись. — А що, як нам сьогодні просто прогулятись містом? Без підозрілих незнайомців, без дуелей і шпигування. Просто як нормальні студенти.

— Тобто ми вже не нормальні студенти? — озвався Ельвар, який з'явився за ним. — Принаймні кава вже на місці, день починається не так погано.

— От, ще один за, — Торен показово вказав рукою на нього. — У нас сьогодні цілий день без пар. Чому б не... ну, відчути себе живими, а не просто готовими до нових викликів?

Галіас вагався, але ідея справді була приємною. Вперше за останній час вони мали можливість просто дихати — без тиску, без небезпеки за рогом.

— Якщо вже так, — озвався він, — то чому б не зібрати і стару компанію?

— Леса і Асту? — спитала Ліані, мружачись. — Вона, до речі, питала нещодавно, коли знову буде "той ненормальний пікнік".

— О, це був хороший день, — кивнув Ельвар. — І ми тоді ще не мали вух у кожному куті Академії.

— Доречі про “вуха”, — мовив Гал, — Мейру також треба позвати.

— То що, — запитав Торен, потираючи руки, — виходимо в місто? Купимо щось смачне, зробимо вигляд, що в нас звичайне життя?

— Звичайне життя, — повторив Галіас з іронією. — Ну, для нас це вже певна екзотика.

— Саме тому і варто, — підморгнула Ліані.

В кімнаті повисла легка усміхнена тиша. Так, сьогодні вони не підуть воювати з тінями. Сьогодні вони просто друзі. І просто вихідний. Кухня одразу ожила легкою метушнею. Всі погодились на вихід, і тепер кожен зайнявся своїм: Торен розгрібав шафу в пошуках тієї самої "улюбленої" сорочки, Ліані щось бурмотіла, намагаючись знайти свою наплічну сумку, яку вчора “поклала на місце”.

Галіас залишився сидіти, вийняв переговорник і під'єднав його. На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка, коли пристрій мигнув у відповідь.

— Мейра, — мовив він чітко. — У нас сьогодні планується вилазка до міста. Кава, пиріжки, нормальне життя. Якщо ти зараз в Академії забирайся сюди, і вирушаємо разом.

Відповідь прийшла майже одразу:

— Буду через три хвилини. Не смійте йти без мене!

— Ну, тепер у нас є три хвилини, щоб зобразити з себе організовану компанію, — хмикнув Галіас і відклав переговорник. — Хтось бачив мою сумку?

— А вона яка з усіх твоїх п’яти? — спитала Ліані, зазираючи в кут. — Та, що вся в нотатках? Чи та, в якій півзапасу інструментів?

— Та, де і те, й інше, — невинно знизав плечима Гал.

— Чудово, — зітхнула вона. — Бо з тією, де інструменти, нас не пустять ні в одну нормальну кав’ярню.

На ганку зашурхотіли кроки, і наступної миті у дверях з’явилась Мейра, розкуйовджена, усміхнена, в пальті з запахом трав.

— Ви й справді зібрались без мене, — сказала вона замість вітання. — І знаєте що? Добре, що хоч не встигли. Бо я б це вам не пробачила.

— Ми навіть не вийшли за поріг, — підняв руки Торен. — Бачиш? Ніхто не винен.

— Поки що, — з підозрою мовила Мейра, прищурюючись. — Це всі, чи ще хтось має бути?

— Лес і Аста ще не знають, що вже майже збираються, — озвався Ельвар. — Але ми можемо це виправити.

— Переговорник? — простягнула руку Ліані.

— На кухні, бери, — кивнув Гал. — І скажи їм, що якщо не будуть тут за десять хвилин, залишимося без них. У нас сьогодні план "повна імпровізація".

— Найкращий з твоїх планів, — хмикнула Мейра і розстібнула пальто. — А куди саме йдемо?

— Туди, де пахне булочками, — відповів Торен, — і де нас не впізнають з першого погляду як “отих з Академії, що постійно втрапляють у щось”.

— Тобто за межі імперії? — буркнув Ельвар. — Але я не проти.

В кімнаті стало весело і тепло. Атмосфера звичайного вихідного — настільки рідкісного, що хотілося його затягнути.

— Готово, — мовила Ліані, прибираючи переговорник. — Сказала, що час зібратись як колись. Вони вже майже тут.