Розділ 8

Минуло кілька днів — тихих на поверхні, але сповнених руху під нею. Академія жила своїм життям: заняття, лекції, сміх у коридорах, шелест книжок у бібліотеці. Та для четвірки й близьких до них людей усе мало інший темп, іншу глибину.

Гал прокинувся рано, як завжди. Але цього разу не для того, щоб вчитись. Він переглядав свої нотатки, шліфував фрази для майбутньої демонстрації, перевіряв стан заготовок, що мали виглядати як прототип "артефакту, що стримує смерть". Насправді ж це був витончений непрацюючий артефакт — складна, красива конструкція, яка могла реагувати на магію смерті, але не могла її стримати. Принаймні поки що. Цього ж ранку він завітав до Ларії Мор’Тель, він вже працював з нею, тому було вирішено посвятити її у плани.

— Ти хочеш сказати, що цей артефакт… справді може стримати смерть? — спитала вона, пильно розглядаючи креслення.

Гал похитав головою.

— Ні. Може показати лише вигляд того як би міг. Але насправді ні. Енергія розсіюється, її не втримати без живого ядра. А це вже некромантія зовсім іншого рівня. Можливо колись… але не зараз.

— І все ж… виглядає переконливо. — В її голосі не було осуду, лише факт. — Ти знаєш, що це може спричинити?

— Так, — відповів він. — Саме тому я й почав. Їм буде важко проігнорувати це. Вони вийдуть з тіні.

Ларія подивилась на нього довше, ніж зручно, а потім сказала:

— Мені подобається твоя сміливість. Але не забувай, що ти ще юний. Це не докір, просто… нагадай собі, що деякі ігри граються роками. І ті, хто грає їх, не завжди грають чесно.

Вона пішла тихо, як і завжди лишивши по собі легкий запах польових трав і гірку тінь тривоги.

Торен по вечорах зникав на тренувальному майданчику для персоналу. Повертався втомлений, але з очима, що світилися азартом. Те, чому його навчав Рік, не входило в жоден офіційний курс. Різкі імпульси, хибні петлі, повітряні шипи з віддзеркаленням, гравітаційне притягування через часткове скидання власного плетіння — техніки, які виглядали так, ніби були придумані в п’яній бійці між бойовим магом і алхіміком. Але вони працювали.

Ліані засіла в архівах. Спокійна, тиха — на перший погляд. Насправді вона ретельно підбирала матеріал, аргументи, приклади для дебатів, які мали початися випадково на відкритій лекції про розвиток магічної науки. Вона читала, виписувала, тренувалася відповідати коротко, але влучно. І, що важливо, обов’язково із посмішкою, яка дратувала опонентів більше, ніж найжорсткіший аргумент.

Ельвар… здавалося, був найспокійнішим. Але це було тільки зовні. Насправді ж він майже не спав. У його кімнаті лежали всі редакції Кодексу Дуелей, з помітками, згинами, і навіть плямами чорнила. Він вивчив усе. Знав, де межа. І де можна зробити вигляд, що її не побачив. Він не збирався вбивати. Але боліти має — і довго. І це мають запам’ятати.

У будинку було тихо. Всі вже розійшлися по кімнатах — кожен занурений у своє. Гал сидів із чашкою кави на підвіконні, дивився на дощ, що м’яко шумів по каменю. Темрява, не та, що в ньому, а справжня, ще не прийшла, але відчуття її наближення вже повисло в повітрі. Завтра почнеться. І хоч усе виглядало як серія випадковостей, лекцій і демонстрацій — насправді це був удар. Хитрий. Точний. Відпрацьований. Гал усміхнувся сам до себе. Цікаво, хто не витримає першим?

***

Навіть попри дощ, аудиторія була заповнена майже повністю. Запрошення не надсилались офіційно, але інформація поширилась швидко — надто вже багато хто хотів побачити нового майстра, ще й такого молодого, у дії.

Зайшовши в залу, Галіас виглядав спокійним. Його темний однострій майстра був стриманим, але чітко контрастував із студентськими мантіями. На грудях срібна фібула, символ визнання. Очі багатьох зупинились саме на ній.

У перших рядах викладачі. Декілька представників Ради. А також ті самі студенти, які досі не могли вирішити, заздрити, лякатися чи сподіватися, що він провалиться. Валмер Іл'Кадрен серед них не з'явився, зате його близьке оточення — так. І, звісно, Рік десь збоку, в тіні, з напівусмішкою.

У центрі столу стояв невеликий артефакт — сферичний, з виразними рунами приглушення та фіксації, схожий на складну кулю зі срібла й темного скла. Справжній витвір технічної витонченості.

— Нагадує модель енергетичного стабілізатора, але… щось не те, — пробурмотіла одна з викладачок позаду.

Коли шум затих, Гал виступив уперед.

— Доброго дня. — Голос був спокійний, чіткий. — Сьогоднішня демонстрація не є відкриттям нової галузі. Вона лише спроба подивитись на звичне під іншим кутом.

Погляди зосередилися.

— Це макет. Теоретична модель. — Він жестом вказав на артефакт. — Я не створив спосіб зупиняти смерть. Але я вивчив, що потрібно для цього. І тепер покажу, як саме енергія переходу між станами може бути фіксована, виведена, направлена, нехай і ненадовго.

Він активував артефакт. Повітря в залі змінилось. На мить легке тремтіння, наче підземний поштовх. Руни спалахнули. З артефакту простягнулись тонкі нитки тьмяного світла, мовби затуманеного місячного сяйва. Один із викладачів, який володів некромагією, трохи відсахнувся.

— Підключення до шару переходу. Контакт із полем розпаду. Але замість того, щоб використати, ми лише тримаємо. Не даємо розсипатись. Це не життя. І ще не смерть. Це — момент між.

Він не грав ролі. Він говорив спокійно, впевнено, без перебільшень. Це й лякало сильніше за гучні заяви.

— Артефакт самостійно не зупинить загибель. Але при достатньому контролі може відтермінувати її на кілька секунд. А іноді... цього буває достатньо.

Він вимкнув механізм. Напруга спала. Хтось у залі прокашлявся. Інші мовчали. Деякі високородні студенти позирали один на одного, частина у роздратуванні, частина в тривозі. Один з них щось прошепотів товаришеві про «небезпечні експерименти». І той відповів: «Він ще й некромаг. А тепер майстер. Хто наступний, демон?»

У залі хтось обережно плеснув. Потім ще. Іще. Гал спокійно вклонився.