Розділ 7

Наступного ранку в їдальні пахло гречаними коржами й підсмаженим сиром, здавалось, вирішили компенсувати всі похмурі дні смачною їжею. У залі вже було людно, але на четвірку, що щойно увійшла, поглянули не так пильно, як це було кілька днів тому. Хтось вів розмову, хтось кивнув, але нічого надмірного.

Гал і Ліані йшли попереду, Торен з Ельваром трохи позаду, щось обговорювали пошепки. Коли всі сіли, і миски з кашею встигли стати трохи менш гарячими, Гал першим озирнувся навколо. Наче нічого особливого.Але вже за кілька хвилин пролунало:

— …оці, які тільки заздрять. Самі нічого не можуть, то й пліткують… — донеслось від столу ліворуч, і швидко затихло.

— …ну так а хто ж ще? Думаєш, не видно, як вони на Гала дивляться? — пролунав інший голос праворуч.

— А може, це ті ж самі, що й артефакт йому псували?.. — припустив хтось, але вже зовсім пошепки.

Торен підняв брови й тихо, майже не рухаючи губами, прошепотів:

— Ого. Діло пішло.

— Саме так, — кивнув Гал, — ланцюг рушив.

— То виходить, тепер не ми в центрі уваги? — вишкірився Ельвар.

— Ми ні. А от вони… — Ліані зробила вигляд, що випадково дивиться в бік однієї з груп за дальнім столом, де вже двоє явно не почувалися комфортно під пильними поглядами сусідів.

— Тихо, — Гал усміхнувся ледь-ледь. — Най тепер трохи поваряться у власному соку. Коли кожен крок викликає підозру, язик стає коротшим.

— І саме це ідеальний момент для наступного нашого ходу, — тихо додав Ельвар.

— Тільки не сьогодні, — сказав Гал, відкусивши шмат хрусткого коржа. — Сьогодні їжа і вільна голова. Дамо їм поплавати в новому морі.

Торен підняв чашу з чаєм:

— За те, щоб кожна плітка відтепер боляче кусала того, хто її запускає. І за майстра, який не тільки конструює артефакти, а й цілі ідеї.

— Майстер інформаційних плетінь, — пожартував Ельвар.

— Ага, і душевного терору, — додав Торен.

Усмішки знову повернулись. І це було важливо. Бо навіть попри те, що ворог ще десь поруч — вони більше не чекали. Вони діяли.

Аудиторія була напівтемною спеціально, щоб краще видно було енергетичні контури. Ліані вже сиділа на своєму звичному місці, Гал поряд. Карран, як завжди, не витрачав часу на привітання.

— Сьогодні багатошарове плетіння. Стабільне, зі збереженням форми навіть при розриві одного з вузлів. Хто зможе — молодець. Хто не зможе — будете пробувати поки не вийде.

Гал втягнув повітря. Це було не складно. Просто... вимагало точності. Як механіка, тільки жива. Він проплів перше. Друге. Третє. Після чого з’єднав їх в одне і зловив момент, коли все стало дихати як єдине ціле.

— Відмінно, Галіас, — в голосі Каррана не було захвату, але й байдужості теж. — Решта дивіться. Ось так воно і має триматись.

В кінці пари, вже збираючись, Ліані всміхнулась:

— Ну, принаймні тут тебе ще не відрахували.

— Ще, — хмикнув Гал. — Спочатку закрити загальну магію, потім і тут піднажати.

Друзі ще були на парах, Гал повернувся першим. У вітальні тихо, на столі книги з некромагії, розгорнуті на кількох позначках. Він збирався було заглибитися в вивчення, але не встиг.

Повітря завібрувало, і з нього, як завжди невчасно, виліз Рік. Сьогодні у звичному довгому плащі з відкинутим каптуром, усмішка тінню пробігла по вустах.

— Ну, привіт, майстре стратегічного наклепу, — кивнув він. — Навіть не очікував, чесно кажучи, що все спрацює так добре.

Гал відклав перо.

— Хтось потонув?

— Не буквально, хоч і спокуса була. Але так. Ми прослідкували шлях чуток. Один, другий, третій вузол. І всі вони вели... до однієї дуже цікавої групи.

— Аристократи?

— В яблучко. Старші курси, високі роди, дуже люблять один одного вмовляти, що Академія — це їх родинна зала, просто трохи більша. І серед них, як ти вже здогадався, твій знайомий Валмер Іл’Кадрен.

Гал похилив голову.

— Докази?

— Поки що тільки сліди. Але тепер у нас є куди дивитись. І кого слухати. І в чиї кишені запустити правильного щура.

— І що далі?

— Далі ти живеш, як жив. Плетеш, вчишся, ведеш себе як геній і не надто переймаєшся. А ми будемо поруч.

Рік розвернувся було, але зупинився й додав:

— І ще… гарна була ідея, з інформаційним відбиттям. Не всі таке придумали б. Тобі часом сам Хаос ідею не підказав?

— Може й підказав, — тихо відповів Гал. — А може, я просто втомився мовчати.

Рік усміхнувся.

— Оце вже ти.

Гал тільки но збирався заглибитись в том по некромагії, я пролунав Стук в двері, тихий але впевнений. Галіас відкрив, на порозі стояла Мейра. Без тіні усмішки, без звичних фраз. Тільки стримана зосередженість і щось нове в погляді.

— Привіт, — сказала вона, трохи нахиливши голову. — Можна?

Гал мовчки відступив убік, впускаючи її до вітальні. У домі було тихо, всі інші ще не повернулись з пар. Мейра скинула плащ, сіла у крісло і кілька секунд просто мовчала, ніби збираючись із думками. Нарешті подивилася на нього.

— Я прийшла не питати. І не через дружбу, — почала вона рівно. — Хоча, певно, і через неї теж. Але головне через те, що знаю.

Галіас підсів навпроти. Він уже звик, що з нею краще не перебивати, поки не договорить.

— Ви всі думаєте, що ця гра почалась із чуток, з натяків, з дрібних підколів. Але те, що я бачу, набагато глибше. Це не студентські витівки. І не конфлікт на грунті заздрості. — Вона злегка стиснула пальці. — Занадто вивірено. Занадто синхронно. Спрямовано. І… занадто дорого.

Гал нахилився вперед.

— Що саме?

— Іл’Кадрен. Він часто отримує зв’язок здалеку. Але не через звичайні кристали, через персональний переговорник вищого рівня. Такий коштує, як півміста. І кожного разу, коли він говорить із батьком, виставляє купол тиші, щільний, закритий, складний. Такий, що навіть найкращі шпигунські чари нічого не вловлять. Навіть я не можу пробитись.