Розділ 6

Ранок прийшов тихо. Галіас прокинувся від звички, а не від дзвону чи шуму. Сон був недовгим, але наче вистачило, принаймні він так вирішив. І вже за кілька хвилин знову сидів за столом, із книгами й записами. Перед ним старий том «Накопичення есенції в артефактах смерті: спроби і провали». На столі ще три книги, два блокноти, кружка з остиглою кавою і кіт. Мел, згорнувшись клубком, тихо мурчав на підвіконні. Раптом у двері влетіла Ліані.

— Ти серйозно?! — вигукнула вона з порога. — Вихідний! Люди сплять! Відпочивають! А ти?

— Навчаюсь, — спокійно відповів Гал, не відриваючи погляду від тексту.

— Ні, ти хворий.

— Це просто цікаво.

— Це вже занадто. Гал, — вона підступила ближче, взяла книжку з його рук і подивилась всередину, — ти щойно конспектував розділ «Фізіологічна нестабільність судин після повторної енерговиписки з ядра». Це не цікаво. Це образа всьому вільному часу!

— А він у мене є? — з легкою іронією запитав хлопець.

До кімнати зайшов Торен, одягнутий як на свято, але з виразом легкого розчарування:

— Ми ж домовлялись. Один день. Один. Без книжок, без кісток, без конверсійної руніки! Тільки свіже повітря, пироги, і дивні люди в місті.

— У нього вже симптоми. — підхопила Ліані. — Я бачила, як він вдосвіта намагався пояснити Мелу принцип резонансу в некромагії.

— Мелу? — Торен глянув на кота. — Ну все, це край.

Мел ліниво відкрив одне око. В голові Гала майнула картинка:

пухнастий силует, що відвертається і показує табличку “відпустка”.

— Ви змовились? — Гал склав руки. — Один день, добре. Але без балагану.

— Без балагану, обіцяємо. — урочисто підняла руку Ліані.

— І без підстав, — додав Торен.

— І без Ельвара з його двадцятьма п’ятьма сувоями “на всякий випадок”.

У тиші почулись кроки. Ельвар з’явився в коридорі, взявши до рук плащ:

— Я все одно візьму сувої. Ти ніколи не знаєш, коли може з’явитись демон або розпродаж алхімічних еліксирів.

— Ось тому ми тебе і любимо. — всміхнулась Ліані.

Галіас зітхнув. Мел ментально показав йому склянку з соком, яку хтось виштовхує зі столу.

— Гаразд. Іду.

— Ти не просто ідеш. — усміхнувся Торен. — Ти ідеш жити, Галіасе. Приготуйся до кави, міської метушні, і шкарпеток з зображенням драконів.

— Шкарпетки обов’язково?

— Обов’язково. Це традиція.

Їхня невелика компанія неспішно блукала міськими вуличками. У повітрі пахло димком із кав’ярень, свіжою випічкою й ароматними травами, які продавали на розі.

— Здається, ми вийшли без чіткого плану. — промовив Ельвар, дивлячись на нескінченний ряд крамниць і лотків. — Це небезпечно.

— Особливо з Галом. — додав Торен. — Він гарантовано купить щось абсурдне й загадкове, а потім виявиться, що це ключ до паралельного виміру або чиясь печінка в бурштині.

— Я просто добре обираю, — відповів Гал, розглядаючи поліровані камені на прилавку.

— Добре? Ти минулого разу купив дзеркало, в якому не відображалась Ліані. — втрутився Ельвар.

— То було тому, що я його тримала криво. — сказала Ліані, озираючись на прикраси в сусідній лавці. — Але факт є факт: з Галом нудно не буває.

Гал спинився біля крамниці рідкісних чорнил.

— А ось це гарна покупка. — сказав він, роздивляючись фіал скляного чорнила з легким сріблястим відблиском.

— Для чого тобі чорнило, яке блимає, якщо можна просто говорити? — здивувався Торен.

— Для каліграфічної магії. І для гарного підпису.

— А, ну тоді... — Торен нахилився до флакона. — Візьми мені теж. Я підписуватиму записки, які ніколи нікому не віддаю.

Купили чорнила, сувій із інкрустацією на краю (бо красиво), кілька стрічок для Ліані, баночку меду з лавандою (яку ніхто не планував купувати, але продавець був переконливий) — і вирушили далі.

На перехресті стояла музична троїста з гномів, один грав на міні-барабанах, другий на дудці, третій... просто махав бородою в такт. Торен зупинився, склав руки на грудях:

— Тепер це моє нове хобі.

— Що саме? — запитав Ельвар.

— Махати бородою під музику.

— У тебе немає бороди.

— Усе попереду.

Вони засміялись. У середині дня вони вже сиділи на терасі кав’ярні, у кожного свій кусок пирога і щось гаряче в чашці. Ліані розповідала про стару книжкову лавку, де продавали томи із забороненими рецензіями, Ельвар намагався змусити офіціанта пригадати, чи точно немає чаю з сухого шовковицевого листя, а Торен пробував читати по обличчю перехожих, вигадуючи кожному життєву драму.

— Бачиш того? — шепнув він. — Був алхіміком, закохався в привида, втратив ліцензію, тепер продає капелюхи.

— Торене. — мовив Гал, приховуючи усмішку. — Це студент професорки Меріль. Ти з ним шахи грав минулого тижня.

— А. Ну, принаймні частину про привида я лишаю.

Галіас сидів трохи відсторонено, але не віддалено. Просто спокійно. Він спостерігав за людьми, за містом, за шумом і сонцем, що прослизало крізь хмари. І це було добре. Без тривоги, без тіні в повітрі. Мел, що з’явився невідомо звідки, лежав під лавкою, мружачи очі. Він послав Галу ментальний імпульс:

чашка, подряпина, але тепло.

— Точно, — прошепотів Гал. — Час відпочити.

Гал саме стояв біля вітрини, розглядаючи антикварну лупу з вбудованим магічним фільтром. Світло ламалось у склі, виблискуючи в тонких пасмах. Саме тоді підійшов він — чоловік у темно-сірому, з посивілими скронями і поглядом знавця.

— Вибач. — ввічливо, без нав’язливості. — Ти ж майстер артефакторики?

Гал обернувся. На грудях фібула з символом його нового статусу, котра блищала сріблом у м’якому світлі.

— Так, — відповів він спокійно.

— Я саме на це і сподівався. — незнайомець трохи нахилив голову. — Бо, знаєш, деякі старі артефактори вже не хочуть навіть дивитись на нові схеми. Кажуть “ремонту не підлягає”, “розбалансоване до основ”. Але ж ти молодий. Може, маєш інший погляд?