Розділ 5

Дивно, як швидко змінюється ставлення. Ще кілька днів тому вибух новин, десятки привітань, шок, повага, навіть трохи страху. Потім тиша. Така, що аж закладає вуха. Ніби всі звикли. Ніби це нормально, щоб першокурсник став майстром. Четвірка знову ходила разом. Усе було як завжди. Але в цьому «як завжди» було щось нове. Погляди, що зависали трохи довше. Ледь затримані привітання. Професори, що частіше підкреслювали формальність у звертаннях. Невеличке відчуття, що тепер кожен вивчає Гала. Іноді з подивом. Іноді з чимось іншим.

Цей день нічим не обіцяв відрізнятись. Запах випічки, гомін десятків голосів, дзенькіт посуду. Галіас стояв у черзі, мляво вдивляючись у миску з кашею, коли щось змінилось.

— …він просто вплівся. Кажуть, хлопець досі не може говорити.

— Та ні, бути того не може.

— А ти був там?

— Не був. Але хтось бачив.

Гал не обернувся. Просто крокнув уперед. Але два голоси стихли одразу. А коли озирнувся, жоден погляд не зустрівся з його. За іншим столом хтось шепотів, нахилившись ближче один до одного. Двоє з лікувального факультету, впізнавані по зеленій облямівці на мантіях. Вони не зупинились, коли Гал проходив повз але й не подивились на нього.

— Слухай, — прошепотіла Ліані, яка стояла позаду. — Це вже третій стіл.

— Помітив.

— Звідки це пішло?

— Думаю, маю здогадки.

Сівши за стіл, Гал зробив кілька ковтків з чашки і лише тоді глянув на Ельвара.

— Коли саме люди вирішують повірити в щось бридке?

— Коли їм дають красиву історію.

— Навіть якщо вона не має жодного підтвердження?

— Особливо якщо не має. Вони можуть прикрасити її самі.

— Це надовго?

— Якщо не втрутитись, може бути й гірше.

Торен перервав мовчанку:

— То ми мовчки робимо вигляд, що ніхто не бачив, як ті з медкорпусу вп’ялилась очима, коли ти кашу набрав?

Ельвар відставив чашку, глянув на Гала:

— Пішла хвиля. І вона явно не випадкова.

— Занадто синхронно, — пробурмотіла Ліані. — Схоже на вкидання.

— Контрольоване вкидання, — додав Торен. — Не надто яскраве, щоб не зловити офіційні покарання, але досить помітне, щоби зачепити тих, хто хоче вірити.

Гал мовчав кілька секунд. Його ложка повільно коливалась у повітрі, перш ніж опуститись у тарілку.

— Цілительський корпус. Найвразливіше місце.

— І найвдаліше, — сказав Ельвар. — Ти сам сказав, там ти зробив щось, чого не мало бути. Некромагія в парі з цілителями. Це ідеальний грунт для страхів.

— Тобто нас офіційно вирішили розхитати. — Торен зітхнув. — Я ж сподівався, що хоч кілька днів тиші будуть реальними.

— Це і була тиша, — спокійно мовила Ліані. — Перед бурею.

— Як думаєш, що далі? — спитав Ельвар у Гала.

— Наступна ціль, ізолювати. Відрізати мене від довіри.

— Потім знівелювати авторитет. — Кивнув Ельвар.

— І під кінець зробити небезпечним.

— Але ти вже майстер. — Торен примружився. — Це серйозно.

— Саме тому їм треба діяти обережно, — сказав Ельвар. — Прямий напад вже не вийде. Але дестабілізувати цілком можливо.

— Вони не хочуть знищити, — додала Ліані. — Вони хочуть, щоб ти сам впав.

Гал нарешті підвів голову. Його погляд був зібраним, спокійним. Але холодним.

— Ну що ж. Вони почали гру. Моя черга.

І від його спокійної на перший погляд усмішки, навіть у друзів пішли мурашки.

Після сніданку Гал пішов до своєї кімнати. На столі розкладені книги, папери й один зошит, який він почав вести ще після Вежі. Рівні лінії, схеми, нотатки, усе виглядає спокійно, структуровано. Але в центрі нового аркуша єдина фраза:

"Кому це вигідно?"

Гал сидить мовчки. Поруч на вікні Мел, срібні очі блищать у напівтемряві. Кіт не рухається. Але його присутність ніби глибша тінь.

Гал тихо, напівголосно:

— Це вже не просто реакція. Це спроба зламати. І хтось думає, що я знову граю чужими фігурами...

Він відсуває аркуш. Виймає інший. Пише:

“Слухи йдуть з корпусу цілителів.

Ціль — зруйнувати мою довіру.

Шлях — підкидання історії.

Мета — усунути з позиції впливу.”

Пауза. Потім додає:

"Хто саме говорить і з кого почалося?"

У двері тихо постукали. Ввійшла Ліані з чашкою какао. В руках кристал зв’язку.

— Ельвар просив передати, що він уже відправив запит до знайомих у цілительському. Неофіційно. Хоче дізнатись, хто саме більше розповсюджує слухи.

— Добре. — Гал кивнув. — Мені потрібно знати не лише імена. А й порядок. Хто почав, хто повторив, хто повірив.

— Ти плануєш ловити їх на словах?

— Ні. Я планую відтворити поширення. Розмови мають ритм. Якщо ми зловимо ланцюг, зможемо вийти на джерело. І потім або за вухо, або спостерігати.

Ліані сіла поруч.

— І що далі?

Гал погладив Мела по спині. Той злегка здригнувся і в голові Гала спалахнув образ:

лабіринт, із вогниками слідів на підлозі.

Гал посміхнувся.

— Далі я йду за ниткою. І якщо вже вони грають у змову, хай готуються до розв’язки. Бо я більше не той хлопець, що колись мовчки терпів.

Дощ уже не шелестів, а стукав. Галіас сидів у тиші. Мел на кріслі, як химерна тінь. На столі лежала схема зв’язків: хто говорив, коли, кому, у якому корпусі. Інтуїція підказувала — вони вже поруч з джерелом. Гал знову кинув погляд у вікно. Світло ліхтарів у дощі розтікалось, наче мрії тих, хто думав, що все ще контролює гру. Він заплющив очі.

"Рік…"

Подумав не голосом. Не словами. Просто звернувся всередину, в темний, глибокий простір — так, як іноді відчував присутність Темряви. Але цього разу з чітким посилом:

"Мені потрібен ти. Зараз. Не як наставник. Як союзник."

І… щось клацнуло. Світ ніби завис на мить, повітря стало згущене, майже в’язке.

— Що за… — пролунав голос за спиною.