Розділ 4

Їдальня гомоніла, як завжди, але навколо їхнього столика було якось... просторо. Ніби всі інші студенти вирішили не наближатись зайвий раз. То не була ворожість, радше змішана цікавість, здивування і трохи трепету.

Торен, з виразом людини, яка стоїть на межі великого відкриття, нахилився через стіл до Гала, спершись ліктями:

— Слухай, а як тепер правильно звертатись? Майстре Галіасе? Поважний темний? Ваша буферна всесвітність?

— Просто “Гал” підійде. — без емоцій відповів той, ріжучи хліб.

— Та ні, так не годиться. Це ж історичний момент. Мій сусід по столу наймолодший майстер артефактор імперії. І ще й некромаг за сумісництвом. Просто “Гал” звучить як образа імперському прогресу.

— Якщо ще раз це скажеш, доведеться вручати тобі диплом особисто. — м’яко кинув Галіас, не відриваючись від їжі.

— О! — Торен театрально підвівся. — То це й була твоя мета з самого початку! Повстання проти іспитів! Академічна революція зсередини!

— Сядь. — буркнула Ліані, але в куточках її вуст жевріла усмішка.

— Ні, справді. — підхопив Ельвар, спокійно. — Це не жарт. Звання майстра це вже не студент. Формально, ти тепер можеш проводити заняття. Навіть оцінювати роботи.

Торен глянув на нього з удаваним жахом:

— Тільки не кажи, що на наступному практичному завданні буде “додайте елемент гумору, або Галіас знижує бал”.

— Ну, тоді тобі нічого не світить. — мовила Ліані, відпиваючи чай.

— Гумор у мене глибокий. Елітарний.

— Як твоя каша. — зітхнув Гал і нарешті усміхнувся.

Вони говорили, як завжди. Але між фразами щось змінилось. Не напруження — усвідомлення. У них за столом тепер сидів не просто друг. Не просто свій. А хтось, хто вже встиг змінити правила гри. І хто, можливо, змінить іще більше.

Після сніданку Гал і Ліані йшли знайомим коридором, оминаючи студентську метушню. Повітря було наповнене ароматом магічних чорнил і свіжого пергаменту, звичний шепіт і відгомін рунічних заклять лунав із аудиторій. День тривав.

— Думаєш, Хавель скаже щось? — спитала Ліані, тримаючись поруч.

— Він і так усе вже сказав, коли викреслив мене з курсу. — злегка посміхнувся Гал.

— Ну, якщо викреслюють, значить щось та й значиш.

— Звучить як напис на могильному камені. — кинув Гал.

— Для некромага дуже навіть в тему.

Раптом зліва, буквально з тіні між дверима, виринув Рік, схрестивши руки на грудях і скривившись у виразі, який мабуть мав символізувати захват, іронію та вічну підозру одночасно.

— О, дозвольте вклонитись! — виголосив він урочистим тоном. — Легендарний майстер, що ламає науку, підриває устої й навіть не затримується на обід!

Гал не зупинився, тільки закотив очі:

— Доброго ранку, Рік.

— Не настільки доброго, як твого, майстре. — Рік кивнув у бік фібули на плащі. — Ти вже розумієш, що тепер офіційно можеш вигнати з заняття викладача, якщо той не викладає як слід?

— А я думав, це твоє хобі.

— Ображаєш, хлопче. Моє хобі спостерігати за виростанням легенд. І мушу сказати ти ростеш. І я не про звання зараз. — він став поруч, поглянув на нього з-під лоба. — Ти сам змінюєшся. Не просто майстер, ти в очах змінився. Стоїш рівніше, очі не ховаєш. Це вже не той тіньовий безпризорник, що з острахом переступив поріг Академії. Ти тепер частина її. Гордий, справжній. І це добре.

Галіас злегка посерйознішав. Погляд ковзнув у підлогу, а потім знову на Ріка.

— А якщо я не просив цього?

— А ніхто й не питає. — усміхнувся наставник. — Великі не запитують дозволу бути великими. Вони просто ростуть. А всім іншим залишається або підлаштуватись, або бути роздавленими.

Він ляснув Гала по плечу, потім кивнув Ліані, та лише загадково посміхнулась.

— А тепер ідіть, етика сама себе не прочитає. Хоча, з твоїми темпами, — глянув знову на Гала, — скоро й вона стане тобі тісною.

І зник так само раптово, як і з’явився. Гал мовчав кілька кроків. Потім хмикнув:

— У тебе бува не складається враження, що він знає більше, ніж каже?

— У мене складається враження, що він каже більше, ніж нам варто знати. — Тихо відповіла Ліані.

— Це теж правда.

Урок з магічної етики уже чекав на них, тому вони рушили далі.

— Влада, — почала професорка, неквапливо крокуючи вздовж кафедри, — вона не починається з титулів. Вона починається з моменту, коли ваш вибір починає впливати на інших.

Погляд її ковзнув аудиторією — повною, але майже без звуків. Студенти слухали уважно, майже з тривогою. Сьогоднішня тема, здавалось, виходила за межі підручників.

— Іноді Академія визнає чиїсь здібності достроково. Так було і раніше, у виняткових випадках. Але коли першокурсник стає майстром… — вона зробила невеличку паузу, і без усмішки додала: — це не просто подія. Це виклик.

Ліані, що сиділа поруч із Галом, кинула на нього швидкий погляд, мовби питаючи: зараз вона це серйозно?

— Майстерство не медаль. Це відповідальність. Це очі, що стежать за кожним твоїм кроком. Це очікування, що ти відповідатимеш за більші рішення, ніж ті, до яких тебе готували.

Вона зупинилась перед столом, за яким сидів Галіас.

— І ось питання: чи готовий ти залишатись собою, коли тобі почнуть поклонятись? Чи залишиться твоя етика такою ж, коли тобі більше не доведеться нікому підкорятись?

У класі стало тихо настільки, що чути було, як хтось перегортає сторінку кількома рядами позаду.

— Ця пара не про нього, — сказала вона спокійніше, відійшовши від Гала, — а про всіх вас. Бо завтра хтось інший отримає силу. Хтось інший зіштовхнеться з вибором. І якщо вам здається, що ви не готові, то саме час починати готуватись.

Аудиторія знову наповнилась звуками, шелестом записів, подекуди хтось схилився до сусіда і тихо перепитав щось. Але Меріль підняла руку і тиша повернулась, мов заклинання.

— Гіпотетична ситуація, — сказала вона рівним тоном. — Ви єдиний маг на полі бою. Є поранені. Один важкий, без свідомості. Інший зі зламаною рукою, але при тямі. Ви не цілитель, але у вас є артефакт, здатний зцілити лише одну людину. Хто отримає шанс?