Розділ 1

Ранок прийшов тихо. М’яко, обережно, наче не хотів порушувати крихкий спокій. Академія прокидалася у звичному ритмі: запах свіжого хліба в їдальні, гомін студентів, що поспішали на пари… Наче нічого й не було. Але цей день уже ніс у собі зміну. На дошці оголошень з’явився білий аркуш із золотистою каймою — знак канцелярії ректора. І з цього моменту минуле не просто лишалось позаду, воно впліталось у майбутнє.

Оголошення не мало багато слів. Але кожне з них важило:

ОФІЦІЙНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

У зв’язку з інцидентом, що стався під час демонстрації артефактних розробок, Академічна рада провела внутрішнє розслідування.

Було встановлено, що студент першого курсу, Галіас, не винен у порушенні, що спричинило аварію. Навпаки, дії сторонньої особи призвели до навмисної зміни структури артефакту з метою дискредитації.

Зловмисник затриманий та переданий службі безпеки для подальшого розгляду відповідно до імперських норм.

Академія нагадує: упереджене ставлення до студентів через їхнє походження, стихію або статус неприпустиме. Будь-які подібні прояви вважатимуться порушенням Кодексу рівності й тягнутимуть за собою дисциплінарні наслідки.

Підписано: Ректор Академії, архімаг Корвіс Тіар.

Непоказне, але потужне звернення. Хтось тільки кивнув, хтось зупинився й прочитав уважно, інші лише пробігли поглядом і вийшли. Але головне було зроблено — істина названа, і тінь із імені Гала знято публічно.

— Ти знову зірка дошки пошани, — прокоментував Торен, коли група проходила повз.

— Хоч раз без вибухів. — додав Ельвар.

Галіас нічого не сказав. Просто зупинився на мить перед аркушем, ковзнув очима по тексту і пішов далі. Прямо, рівно, з тим самим кроком, як завжди. Але тепер — знову рівним серед інших.

Столову залишили без поспіху, настрій був спокійний, хоч і трохи дивний. Оголошення все ще відлунювало в головах, розкочувалось думками. На повороті за колонами, їх уже чекав знайомий силует. Рік стояв, притулившись до мармурової колони, обережно покручував у пальцях невеликий мідний жетон і спостерігав за ними з тією самою єхидною посмішкою, яка майже завжди означала щось цікаве.

— О, он і наші герої. — озвався він, навіть не підіймаючи голосу. — А я вже думав, що ви вирішили святкувати цю подію десь у бібліотеці.

— Подію? — перепитав Торен, хоча вже здогадувався.

Рік кивнув у бік оголошення, що лишалось видимим навіть із цього кута.

— Ректор зробив хід. Нарешті. Публічний, акуратний і цілком у стилі Корвіса Тіара. Показати, що все під контролем. Що зловмисника спіймано, питання закрито, а самі ми — гарно працююча Академія без плям на репутації.

— Так воно ж… правда. — обережно промовила Ліані.

— Звісно. — погодився Рік. — Але не вся. Це лише одна з ланок. Невелика публічна фішка на дошці. Її виставили спеціально. Для когось іншого. Для того, хто тримає кінці. Щоб подумав що все завершено, можна розслабитись, згорнути нитки, не боятись витоку.

— Тобто пастка триває? — уточнив Ельвар.

Рік усміхнувся ширше.

— Пастка це процес, а не момент. А той, хто смикає за нитки, досі ховається. Тому, — тут він вже відштовхнувся від колони і підійшов ближче, — не втрачайте пильність. Не тоді, коли здається, що все налагодилось. Дивіться частіше по сторонам, дослухайтесь до дрібниць. Ніхто не знає, де і коли потягнуть наступну нитку.

Він зупинився поруч із Галіасом і тихо додав, майже шепотом:

— Тих, хто грає в тінях, не зупиняє одна заарештована фігура. Їх зупиняє страх, що наступними будуть вони.

Потім відступив, перевернув жетон у пальцях і підкинув його вгору. Жетон зник у повітрі, як і сам Рік за кілька секунд. Лише повітря завібрувало там, де він щойно стояв.

— І чого б це він так драматично… — почав було Торен, але Галіас зупинив його жестом.

— Бо він правий. Це ще не кінець.

І всі мовчки кивнули. Бо це дійсно ще не був кінець. Після сніданку компанія розійшлася по своїх справах. Першими відділились Торен і Ельвар. Ліані після них, махнула рукою й вирушила до стихійного корпусу.

А Галіас вирушив до знайомої лише йому частини Академії, де завжди було прохолодніше, де ліхтарі світилися навіть удень, і звуки вбирались в камінь стін. Корпус некромагії. Пара була одна, але достатня, щоб витиснути з тебе і магію, і думки, і рештки енергії. Каларіус Вейн не визнавав розпорошеності. Якщо ти тут, ти працюєш. Якщо не працюєш, то ти тут не повинен бути.

Зала глибока, майже як печера, з високим склепінням і рунічними візерунками, які змінювались залежно від теми заняття. Сьогодні темно-синій орнамент, що символізував структуру душевної пам’яті. Галіас зайшов одним із перших. Інші студенти мовчки розсілись півколом. Тут ніхто не галасував, не жартував перед парою. Тут навіть дихали інакше.

Каларіус Вейн з’явився, як завжди, без звуку. Невисокий чоловік у чорному вбранні, з блідою шкірою, що ніби сама обирала не привертати уваги. Його погляд був спокійний, холодний і безкомпромісний.

— Сідайте. — сказав він, хоч усі вже сиділи. — Сьогодні працюємо з осередками імпульсного відлуння. Матеріал — залишки емоційної пам’яті. Без елементів воскрешення. Без втручання в структуру. Тільки спостереження.

Він відклав на стіл прозорий контейнер, в якому лежали три артефактні ядра, кожне з них світилось ледве помітним відблиском. Одне з них, тонко-пурпурове, одразу зачепило Гала. Неначе знане, неначе доторк.

— Хто готовий працювати з найсильнішим? — Вейн перевів погляд на групу. — Володіння має бути повним. Ні сумнівів, ні відштовхування. Ви не слухаєте ви розкриваєтеся.

Кілька студентів опустили очі. Галіас повільно підняв руку.

— Добре. Галіас, до платформи.

Контейнер відкрився з м’яким шелестом. Пурпуровий фрагмент перекотився в центр виклику, на тонкий плоский диск, інкрустований сріблом. Гал обережно поклав долоню поруч, не торкаючись, лише закривши очі й повільно влившись у ритм.