кінець

Коли всі вийшли, у кімнаті стало тихо.

Мама не хотіла йти. Вона тримала мене за руку довше за всіх, дивилась на мене так, ніби боялась залишити саму. Але я попросила. Спокійно, без крику.

— Будь ласка, мені потрібно побути самій.

Вона ще трохи постояла, потім кивнула і вийшла. Двері зачинились.

Я залишилась одна.

Я не рухалась якийсь час. Просто сиділа на ліжку і дивилась в одну точку. У голові не було чітких думок, лише відчуття — важкість у грудях, порожнеча всередині і біль у тілі, який періодично нагадував про себе.

Я знову поклала руку на живіт.

Це вже було майже автоматично.

І кожного разу я згадувала, що там більше нічого немає.

Це не викликало нових сліз. Сльози вже закінчились. Залишилось тільки відчуття, що всередині мене щось остаточно зникло.

Я повільно вдихнула і видихнула.

Мені стало зрозуміло одне: я не хочу більше залишатися тут.

Не через біль. Біль уже став звичним.

А через людей.

Я не хотіла більше бачити герцога. Його обличчя, його байдужість, його голос. Мені було важко навіть просто уявляти, що я знову можу з ним говорити.

Я не хотіла бачити й інших. Слуги, лікарі, знайомі — всі дивились на мене або з жалем, або з цікавістю. Це тільки дратувало.

Я втомилась від цього.

Мені не потрібне було співчуття.

І тим більше мені не потрібне було це життя.

Я подумала про бал. Про те, як усе виглядало тоді. Світло, люди, розмови. Мені здавалося, що це було дуже давно і ніби не зі мною.

Та дівчина, яка тоді стояла серед гостей і намагалася вірити, що її життя ще може скластися нормально, вже не існувала.

Я це чітко розуміла.

І саме тоді в голові остаточно сформувалась думка, яка з’являлась і раніше.

Я піду.

Не в інший дім. Не до батьків.

У монастир.

Там не буде нікого з них.

Там не буде цього життя.

Не буде необхідності щось доводити, комусь відповідати, щось відчувати.

Тільки тиша.

Молитви.

І просте існування без зайвого.

Я не розглядала це як втечу.

Це було єдине логічне рішення.

Тут у мене більше нічого не залишилось.

Ні сім’ї. Ні майбутнього. Ні сенсу залишатися.

Я піднялася з ліжка і підійшла до вікна. Відсунула штору. Світло було різким, але я не відвернулась.

Люди внизу продовжували жити своїм життям. Ніби нічого не сталося.

Я подивилась на це спокійно.

І зрозуміла, що більше не хочу бути частиною цього.

Я не хочу повертатися до розмов, до обов’язків, до цього дому.

Я не хочу більше бачити жодне з цих облич.

Я повернулась до кімнати, оглянула безлад — розбиті речі, зім’яту тканину, сліди того, що тут відбувалося останні дні.

І це тільки підтвердило моє рішення.

Я більше не залишусь тут.

Я піду в монастир.

Не завтра і не колись потім.

Я вже вирішила.

І цього разу я не сумнівалась.

Уперше за довгий час думка була чіткою і спокійною.

Я знала, що роблю.

І знала, що назад не повернуся.

Я прожила в монастирі три роки.

Спочатку мені було важко.

Тиша, яку я так шукала, виявилась не такою простою. У ній не було голосів людей, але залишалися мої власні думки.

Я часто прокидалася вночі.

І перше, що робила — клала руку на живіт.

Звичка не зникла навіть тут.

Потім приходило усвідомлення.

І тоді я просто сиділа в темряві, поки не настав ранок.

Але з часом стало легше.

Дні стали однаковими. Прості обов’язки, молитви, робота. Ніхто не питав мене про минуле. Ніхто не дивився з жалем.

Тут я була просто однією з них.

І це давало спокій.

Я багато молилася.

Спочатку — від безсилля.

Потім — від звички.

А потім… я почала справді знаходити в цьому щось тихе.

Я часто думала про свою дитину.

Не так, як раніше.

Без криків.

Без розпачу.

Просто згадувала.

Іноді мені здавалося, що я навіть знаю, яким він був би.

Я уявляла маленькі руки. Очі. Риси обличчя.

І кожного разу в грудях щось тихо стискалося.

Але вже без тієї болісної паніки.

Просто сум.

Тихий і постійний.

Я також думала про нього.

Про герцога.

Про те, як він зі мною вчинив.

І спочатку в мені ще була злість.

Глуха, холодна.

Але з часом і вона почала згасати.

Не тому, що я забула.

А тому, що втомилась від неї.

Бог вчив прощати.

І одного дня я зрозуміла, що більше не хочу тримати це в собі.

Я не хотіла більше жити з цим.

Я пробачила.

Не для нього.

Для себе.

Того дня я, як завжди, стояла на колінах.

Кам’яна підлога була холодною, але я вже давно звикла до цього. Свічки тихо горіли, і їхнє світло ледь освітлювало кімнату.

Я склала руки і заплющила очі.

Молитва була спокійною.

Без сліз.

Без відчаю.

Просто слова.

Раптом двері різко відчинилися.

Я здригнулася і обернулася.

У дверях стояв він.

Герцог.

Я одразу впізнала його, хоча він виглядав інакше. В його погляді було щось важке, напружене. Наче він довго йшов до цього моменту.

Я не піднялася.

Просто дивилась на нього.

— Ти підеш зі мною, — сказав він.

Його голос був твердим.

Я повільно похитала головою.

— Ні.

Це було спокійно.

Без страху.

Без злості.

Просто відповідь.

Його обличчя змінилося.

— Досить, — сказав він тихіше. — Я більше не дозволю тобі ховатися тут.

Я дивилася на нього.

І нічого не відчувала.

Це було дивно.

Колись його слова могли зламати мене.

Зараз — ні.

— Я не належу тобі, — сказала я.

Він зробив крок вперед.

— Якщо ти не хочеш належати мені… — його голос став холоднішим, — ти не будеш належати нікому.