16 глава та пішло то...

Я не пішов далеко.

Зупинився в кінці коридору, ніби сам не розуміючи, чому. Хотів піти — і не зміг. Ноги просто перестали слухатися.

Позаду були її двері.

Я чув звуки. Крики. Плач. Щось розбивалося об підлогу.

Я стояв і дивився в підлогу, коли раптом у коридорі пролунав голос короля.

Гучний. Різкий.

— ЯК ЦЕ МОГЛО СТАТИСЯ?!

Я здригнувся.

Слуги, які ще залишалися, миттєво почали розходитись. Хтось поспішно кланявся, хтось просто тікав, не піднімаючи очей.

— ГЕТЬ УСІ! — наказав король.

Кроки стихли дуже швидко. За кілька секунд коридор спорожнів. Залишилися тільки кілька людей — лікар, дворецький… і я, трохи далі.

— ДЕ ВІН? — різко спитав король.

Я зрозумів, що мова про мене.

Але не вийшов.

Не наблизився.

Просто стояв і слухав.

— Ваша величносте… — обережно почав хтось.

— МОВЧАТИ.

Пролунав глухий удар. Наче кулак вдарив по стіні.

Я стиснув щелепу.

— Вона втратила дитину у вашому домі! — голос короля став ще жорсткішим. — ПІД ВАШИМ НАГЛЯДОМ!

Ці слова вдарили.

Моєму домі.

Я провів рукою по обличчю, але нічого не сказав. Навіть подумки.

— Ви навіть не помітили, що з нею відбувається?!

Запала тиша.

Я знав відповідь.

Не помітив.

Або не захотів помічати.

Я згадав, як слуга говорив, що їй стає гірше. Як я навіть не підвів голови. Як сказав, що це нормально.

Я тоді навіть не задумався.

Зараз це поверталося.

— Я НЕ ХОЧУ ЧУТИ ВИПРАВДАНЬ! — різко сказав король.

Я стиснув кулак.

Він мав рацію.

І це дратувало ще більше.

Я перевів погляд на двері.

За ними була вона.

Я раптом згадав, як вона виглядала на балу. Спокійна, стримана, трохи розгублена, але… жива.

А тепер?

Я чув її голос кілька хвилин тому.

Те, як вона кричала.

І щось всередині неприємно стислося.

Король заговорив тихіше, але від цього тільки гірше.

— Якщо з нею щось станеться… ви відповісте за це.

Я підняв голову.

Це вже був не просто гнів.

Це було попередження.

Я стояв і дивився на двері, за якими вона була, і раптом зрозумів, що не хочу туди заходити.

Не тому, що мені байдуже.

А тому, що не хочу бачити, що з нею стало.

Бо тоді доведеться визнати, що я до цього причетний.

Я різко видихнув.

Ні.

Я не можу дозволити, щоб усе розвалилося.

Думки почали складатися самі собою.

Її стан. Її слабкість. Те, як їй ставало гірше після тих чаювань.

Ельвіра.

Я завмер.

Ця думка з’являлася і раніше, але я її відганяв.

Тепер — вже ні.

Я не хотів у це вірити.

Але й ігнорувати більше не міг.

Я відштовхнувся від стіни й зробив крок у бік.

Не до дверей.

В інший бік коридору.

Бо зараз було тільки одне питання, яке не давало спокою.

І я розумів, що рано чи пізно доведеться отримати на нього відповідь.