Крики і сварки 15 глава

Я не знала, скільки часу минуло.

Дні… ночі… вони давно перестали відрізнятися один від одного. У кімнаті було темно, бо я не відчиняла штори. Світло різало очі. Воно нагадувало, що світ десь там живе далі.

А для мене все закінчилося.

Я сиділа на підлозі біля ліжка. Чи лежала — я вже й сама не пам’ятала. Тіло боліло так, ніби мене побили. Особливо живіт. Інколи біль стихав, а інколи різко накочував хвилею, і тоді я згиналась навпіл, стискаючи тканину сукні в руках.

Мені здавалося, що я все ще відчуваю його.

Маленьке життя, яке було в мені.

І що тепер його просто… немає.

Я провела рукою по обличчю. Шкіра була гарячою, а пальці холодними. На руках залишилися подряпини, синці. Я навіть не пам’ятала, коли вони з’явилися. Мабуть тоді, коли я почала трощити все, що попадалося під руку.

Кімната була знищена.

Стілець лежав перевернутий. Дзеркало було розбите, і на підлозі блищали уламки скла. Порцеляновий чайний сервіз, який колись стояв на столі, був розбитий — біла порцеляна перемішалася з темними плямами чаю.

І кров’ю.

Я дивилась на свої руки.

Кров вже висохла.

Іноді мені здавалося, що хтось поруч.

Що маленькі кроки лунають по кімнаті.

Я навіть піднімала голову.

І бачила.

Маленьку дитину.

Іноді це був хлопчик. Інколи — дівчинка. Вони стояли трохи далі, дивились на мене великими очима, а потім простягали руку.

— Мамо…

Я тягнулася до них.

Але варто було мені доторкнутися — вони зникали.

Тоді я починала кричати.

Я кричала так голосно, що горло вже боліло.

Раптом у коридорі почулися кроки.

Багато людей.

Я навіть не повернула голову.

Мені було байдуже.

Хтось почав відкривати двері.

Замок клацнув.

Двері повільно відчинилися.

Я сиділа на підлозі, притулившись спиною до ліжка, і дивилась у порожнечу.

Спершу я побачила світло з коридору.

Потім силуети людей.

І серед них — високу фігуру.

Король Веренеса.

Він зайшов першим.

І раптом у кімнаті запала тиша.

Я відчула на собі погляди.

Багато поглядів.

Я повільно підняла голову.

Наші очі зустрілися.

Я пам’ятала, як він дивився на мене на балу. Тоді в його погляді була гордість… навіть певна доброта.

А зараз…

Я побачила, як він раптом зупинився.

Його обличчя змінилося.

Ніби він не очікував побачити це.

Бо перед ним сиділа вже не та дівчина.

Не та герцогиня з балу, яка усміхалася, говорила про майбутнє і дивилася на світ з надією.

Перед ним була інша людина.

Моє волосся було розтріпане, пасма прилипли до заплаканого обличчя. Очі пекли від сліз, під ними темніли важкі мішки. Шкіра була блідою, майже сірою.

А погляд…

Навіть я сама відчувала, що він став порожнім.

Неживим.

Сукня була зім’ята, на рукавах темніли плями крові.

На руках — синці і подряпини.

Король повільно оглянув кімнату.

Його погляд ковзнув по розбитому дзеркалу.

По уламках скла.

По зламаних меблях.

По слідах крові на підлозі.

І нарешті знову повернувся до мене.

За його спиною я почула тихий схлип.

Моя мати.

Вона прикрила рот рукою.

Батько мовчав, але я відчувала його погляд.

Король зробив кілька повільних кроків у кімнату.

Його голос був тихим.

— Катерін…

Я здригнулася.

Не від страху.

А від того, що вперше за багато днів хтось вимовив моє ім’я так… обережно.

Я спробувала підвестися.

Але ноги не слухалися.

Я просто похитнулася і знову опустилася на підлогу.

— Не треба… — прошепотіла я.

Мій голос звучав хрипко, ніби я довго кричала.

— Не заходьте…

Я раптом почала сміятися.

Сміх був дивний, нервовий, майже божевільний.

— Тут… нічого немає…

Я подивилася на свої руки.

— Його немає…

Сльози знову покотилися по щоках.

— Я не змогла його втримати…

У кімнаті стояла важка тиша.

Король повільно видихнув.

Я побачила, як його руки стиснулися за спиною.

Ніби він стримував емоції.

Він знову подивився на кімнату.

На мене.

І тихо сказав:

— Лікаря.

Лікар одразу підійшов.

Але я різко відсахнулася.

— Не треба!

Я почала задкувати по підлозі.

— Не чіпайте мене!

Я раптом знову почала кричати.

— Поверніть його! — зірвався голос. — Поверніть мені мою дитину!

І тоді моя мати вже не витримала.

Вона кинулася вперед.

— Катерін!

Вона опустилася біля мене на коліна і обійняла мене.

І вперше за всі ці дні я відчула, що хтось тримає мене.

Я зламалася.

Моє тіло затряслося від ридань.

А король Веренеса стояв посеред зруйнованої кімнати і мовчки дивився на все це.

І в його очах вперше з’явилася не тільки злість.

А й холодне, важке рішення.

Я не пам’ятаю, як опинилась на ліжку.

Мабуть, мене туди посадила мама. А може, лікар. А може, я сама туди доповзла — усе змішалося в голові, ніби туман.

Я лише відчувала, що мене хтось тримає.

Мамині руки.

Вона сиділа поруч і притискала мене до себе, ніби я знову була маленькою дитиною. Її долоня повільно гладила моє волосся, яке давно перетворилося на заплутані пасма.

Я чула, як вона тихо плаче.

Її сльози падали мені на плече.

— Моя дівчинка… — шепотіла вона крізь ридання. — моя бідна дівчинка…

Я притулилася лобом до її грудей і заплющила очі.

Все боліло.

Голова.

Живіт.

Груди.

Але найбільше боліло десь глибше. Там, де була порожнеча.

Я все ще інколи машинально клала руку на живіт.

І кожного разу серце стискалося.