втрата 13 частина

Чаювання стали звичкою.

Спершу — дивною.
Потім — короткою паузою в дні.
А згодом — майже необхідністю.

Ельвіра запрошувала мене через день, іноді щодня. Вона говорила легко, сміялася, розповідала щось про світ, про сукні, про музику. Її голос був спокійний, рівний. Поруч із нею мені ніби не треба було думати.

Чай був теплий. З трав’яним запахом. Легко солодкий.

Я поверталася до кімнати й лягала відпочити.

Спершу це була просто втома.

Невелика тяжкість у голові.
Легка нудота.
Сонливість.

Я списувала все на вагітність.

Але з часом стало інакше.

Голова почала боліти частіше — не різко, а глухо, ніби хтось стискав скроні зсередини. Світ іноді плив перед очима. Доводилося сідати, щоб не впасти.

А живіт…

Біль був дивний.

Не гострий. Не раптовий.
А тягнучий. Низький. Постійний.

Наче всередині щось стискалося, напружувалося без причини.

Із кожним днем мені ставало важче ходити. Ноги слабли. Дихання частішало навіть від кількох кроків.

Я намагалася не показувати цього.

Коли слуги дивилися на мене з тривогою, я усміхалася.

— Все добре. Це просто стан.

Я переконувала й себе.

"Це нормально. Лікарі ж казали, що нічого серйозного."

Вони приходили, оглядали мене, слухали, перевіряли. Обмінювалися поглядами.

— Вагітність проходить складно, але небезпеки немає, — казали вони.

Я чіплялася за ці слова.

Згодом я перестала ходити до Ельвіри.

Спершу пропустила одне чаювання. Потім друге.

Вона передавала через служницю, що турбується.

Але я не могла.

Після кожної зустрічі мені ставало гірше. Я відчувала слабкість, наче сили витікали з мене повільно, крапля за краплею.

Я більше не виходила на балкон.

Не було сил стояти.
Не хотілося дивитися вниз.
Навіть повітря здавалося занадто важким.

Я лежала в ліжку й дивилася в стелю.

Іноді клала руку на живіт.

— Все добре, — шепотіла я. — Все минеться.

Але всередині наростав страх.

Одного вечора біль став сильнішим.

Не різким — але глибшим. Наче щось у мені повільно відходило.

Я не могла знайти зручного положення. Кожен рух віддавався напругою. Холод пробігав по спині, хоча в кімнаті було тепло.

Серце билося швидко. Надто швидко.

Я покликала служницю.

Потім лікарів.

Вони прийшли швидко.

Цього разу їхні обличчя були іншими.

Без звичних запевнень. Без легких усмішок.

Вони довго говорили між собою пошепки. Обережно ставили питання. Просили мене описати відчуття.

Я дивилася на них і раптом відчула, як щось холодне піднімається зсередини.

— Скажіть, — прошепотіла я. — Що відбувається?

Вони мовчали.

І саме ця тиша була найстрашнішою.

Один із лікарів повільно підійшов ближче.

— Ваша світлосте… нам потрібно ще трохи часу.

Серце впало кудись униз.

У п’яти.

Ніби підлога зникла під ногами, хоча я лежала.

Я раптом зрозуміла.

Ще до того, як вони вимовили слова.

Моє тіло знало раніше за мене.

Я схопилася за живіт, ніби могла втримати щось, що вислизало.

— Ні… — прошепотіла я. — Ні.

Світ навколо став глухим.

Я більше не чула їхніх голосів. Лише власне серцебиття — гучне, розгублене.

Вони щось пояснювали. Говорили обережно. Казали, що зроблять усе можливе. Що інколи так трапляється. Що це не завжди залежить від матері.

Але я вже не слухала.

Усередині була тільки порожнеча.

Тиха.
Страшна.

Я заплющила очі.

І вперше за весь цей час мені стало по-справжньому холодно.

Я пам’ятаю лише холод.

А потім — темряву.

Коли я розплющила очі, світ був іншим.

Світло в кімнаті здавалося тьмяним, ніби його хтось приглушив. Повітря було важким. Я не одразу зрозуміла, де я. Тіло було слабким, чужим.

Голова паморочилась.

Я спробувала поворухнутися — і внизу живота відгукнувся тупий, глибокий біль. Не різкий. Але порожній.

Ніби щось вирвали, і залишили тишу.

Біля ліжка сиділа служниця. Очі в неї були червоні.

— Пані… — прошепотіла вона.

Я дивилася на неї, не розуміючи.

— Де… — мій голос зламався. — Де дитина?

Вона заплакала.

І в ту мить я все зрозуміла.

Ніхто не сказав цього прямо. Не потрібно було.

Серце не просто впало — воно зникло.

Усередині стало глухо. Порожньо. Наче хтось вимкнув звук усього світу.

Я не кричала одразу. Не плакала.

Я просто лежала.

І дивилася в стелю.

Я не знаю, скільки часу минуло.

Дні змішалися. Ночі теж.

Я перестала їсти. Їжа втратила сенс. Вода була без смаку. Слова — без значення.

Я ні з ким не говорила.

Я наказала зачинити двері.

А потім сама замкнула їх на ключ.

Нікому не дозволяла заходити.

Стукіт у двері лунав здалеку, ніби крізь воду.

— Пані…
— Герцогиня…
— Будь ласка…

Я мовчала.

Я лежала в ліжку, дивилася в одну точку й плакала.

Сльози текли беззвучно. Потім — голосно. Потім — риданнями, які роздирали горло.

Іноді біль у животі повертався хвилями. Тихий, глибокий. Нагадування.

Я притискала руки до себе, ніби намагалася щось утримати.

— Повернись… — шепотіла я в темряві. — Будь ласка.

Але відповідала лише тиша.

Іноді мені здавалося, що я чую кроки.

Тихі.

Легкі.

Я розплющувала очі — і бачила силует.

Маленький. Нечіткий. Світлий.

Чи це був хлопчик?
Чи дівчинка?

Я не знала.

Але в маренні вони були поряд.

Маленька долонька торкалася моєї руки.

Тепла.

Справжня.

— Я тут, мамо.

Я піднімалася з ліжка, тягнулася до них.

Вони ніби вели мене — кудись, у світло, в спокій.