12 частина думки що бентежать

Я повернувся до звичного ритму.

Документи.
Фінанси.
Звіти про врожай.
Огляд маєтків.

Мій кабінет знову став моїм прихистком — темне дерево столу, важкі штори, запах чорнила. Тут усе було зрозумілим. Цифри не зраджують. Папери не брешуть. Вони або в порядку, або ні.

Ельвіра жила в мене. Вона вільно ходила коридорами, сміялася в саду, сиділа в моєму кріслі біля каміна, наче завжди тут була. І, здавалося б, усе було так, як я хотів.

Я кохав її. Принаймні переконував себе в цьому.

Катерін…
Вона майже не втручалася. Була тиха, спокійна. Занадто спокійна.

І ось це мене й почало непокоїти.

Я дізнався від слуг, що вони з Ельвірою п’ють чай разом. Не раз. Не двічі. Регулярно.

Спершу я лише знизав плечима.

— Вона хоче подружитися з нею, — сказала Ельвіра легко, коли я вперше згадав про це.

Але щось у мені все одно стискалося.

Я знав характер Катерін. Вона не з тих, хто легко приймає образи. І точно не з тих, хто стане щиро усміхатися жінці, заради якої її шлюб тріщить.

То чому вона нічого не робить?

Чому не влаштовує сцен?
Чому не скаржиться королю?
Чому не намагається налаштувати проти мене двір?

Тиша — ось що було дивним.

Одного вечора я покликав Ельвіру до кабінету.

Вона увійшла легко, у світлій сукні, волосся розпущене. Посміхнулася.

— Ти кликав мене?

— Так.

Я відклав перо.

— Ви часто п’єте чай з герцогинею.

Вона на мить завмерла, а потім м’яко засміялася.

— Тебе це турбує?

— Я просто питаю.

Вона підійшла ближче, сіла на край столу.

— Вона вагітна, Годре. Вразлива. Самотня. Чи ти хотів, щоб я ігнорувала її? Це виглядало б жорстоко.

Я мовчав.

— Я не хочу ворогувати, — продовжила вона тихіше. — Це твій дім. Якщо я тут живу, я не маю права поводитися як загарбниця.

Слова звучали розумно. Надто розумно.

— І вона… не проти? — спитав я.

— Спершу була насторожена. Це природно. Але зараз… вона просто хоче спокою.

Ельвіра злегка схилила голову.

— Вона слабка, Годре. Вона не боротиметься.

Ці слова чомусь мене зачепили.

— Не називай її слабкою.

Ельвіра здивовано підняла брови.

— Ти ж сам казав, що вона тебе не хвилює.

Я відвернувся до вікна.

Так. Вона мене не хвилювала.
Це був шлюб з обов’язку. Політика. Воля короля.

Я кохав іншу.

То чому мені було неспокійно?

— Просто… — я зітхнув. — Не хочу зайвих інтриг у власному домі.

Ельвіра повільно підійшла до мене ззаду й обійняла за плечі.

— Ти занадто багато думаєш, — прошепотіла вона. — Я лише намагаюся зробити все тихо. Без скандалів. Хіба ти цього не хочеш?

Її голос був теплим. Знайомим.

Я накрив її руку своєю.

— Хочу.

Але коли вона пішла, у кабінеті знову стало тихо.

І цей неспокій повернувся.

Можливо, справа була не в Катерін.

Можливо, я просто почав помічати щось дрібне — погляди слуг, які відводили очі. Пошепки в коридорах. Занадто ввічливі уклони.

А ще — одного разу я випадково побачив їх з балкона.

Катерін стояла бліда, тримаючи чашку. Ельвіра говорила щось із посмішкою. Надто уважно дивилася на неї.

І в тому погляді було щось… холодне.

Я тоді відвернувся.

Сказав собі, що вигадую.

Бо якщо я почну сумніватися в Ельвірі — то в мене нічого не залишиться.

Я довго не міг зрозуміти, що саме мене турбує.

Не Ельвіра.
Не слуги.
Не ці чаювання.

Я сидів у кабінеті допізна, перебираючи документи, але думки вперто поверталися до одного й того ж.

Дитина.

Якщо Катерін народить спадкоємця — усе зміниться.

Її становище зміцніє. Двір стане на її бік. Король остаточно закриє питання про розлучення. Будь-які мої спроби щось змінити перетворяться на політичний скандал.

І ось тоді я зрозумів.

Мене непокоїла не вона.

Мене непокоїла її позиція.

Так, саме це.

Я навіть відкинувся на спинку крісла з полегшенням, ніби розв’язав складну задачу.

"Ось воно. Ось причина."

Я переживав не за Катерін як за жінку.
Мені було байдуже до її почуттів, до її тиші, до її самотності.

Я переживав за владу.
За вплив.
За майбутнє.

Якщо вона народить сина — її не зрушить ніхто.

І це означає, що Ельвіра залишиться лише… тінню.

Моя рука мимоволі стиснула перо.

Ось чому мене дратувала їхня близькість. Якщо вони справді подружаться, якщо між ними зникне напруга — тоді Катерін стане ще сильнішою. Її образ — лагідної, терплячої, благородної матері спадкоємця — буде бездоганним.

А Ельвіра…

Ні. Я не дозволю, щоб її витіснили.

Я переконав себе, що все саме так.

І від цієї думки стало простіше.

Я перестав кликати Ельвіру до кабінету.

Не навмисно.
Просто… не кликав.

Вона кілька разів сама заходила.

— Ти знову працюєш? — питала вона, обережно зачинивши двері.

— Зайнятий, — коротко відповідав я, не підводячи очей.

Вона підходила ближче, ставала біля столу.

— Ти останнім часом віддалився.

— Не вигадуй.

Я підписував папери, переглядав рахунки, робив вигляд, що повністю занурений у справи.

— Повернуся до тебе згодом, — додавав я. — Дай мені закінчити.

Вона стояла ще мить, ніби чекала чогось. Потім тихо виходила.

Я чув, як зачинялися двері.

І щоразу після цього кабінет ставав ще тихішим.

Але я вперто тримався за своє пояснення.

"Це політика. Лише політика."

Минуло кілька днів.

Я саме переглядав звіти з північних земель, коли у двері обережно постукали.

— Увійти.

Зайшов один із слуг. Молодий, блідий, з опущеними очима.

— Ваша світлосте…

— Що?

Він ковтнув.