балкон і чай 11 частина

Я провела на банкеті два дні.

Два дні, які здалися мені дивно легкими. Ніби я на короткий час опинилася в іншому світі — де ніхто не дивився на мене з жалем чи холодом, де не було шепоту за спиною й тяжкої тиші в коридорах.

Компанія була приємною.
Я давно не відчувала себе так… спокійно серед людей.

До мене підходили леді, з якими я колись танцювала на балах. Вони розпитували про моє здоров’я, про сукню, про дрібниці, які раніше здавалися мені незначними.

Наші розмови були простими:
про нові моди,
про те, чия донька заручилася,
про плітки, які не мали жодного значення.

Але саме ці розмови й були найціннішими.

Бо в них не було холоду.
Не було напруження.
Лише звичайне людське тепло.

Я сміялася. Тихо, стримано, але щиро. І кожного разу дивувалася самій собі: "невже я ще здатна на це?"

Король кілька разів вітався зі мною, питав, чи мені зручно, чи не втомилася я. Його увага була обережною, ненав’язливою, але щирою.

У палаці я почувалася… потрібною.

Але на третій ранок настав час повертатися.

---

Карета зупинилася перед герцогським маєтком.
Коли я визирнула у вікно, серце трохи стиснулося. Тут усе було таким самим, як і раніше: високі ворота, кам’яні стіни, стриманий сад.

Дверцята відчинилися, і я обережно вийшла.

Першим до мене підійшов дворецький. Його обличчя, завжди стримане, сьогодні виглядало трохи теплішим.

— Ваша світлосте, — він низько вклонився. — Ласкаво просимо додому.

У його голосі було щось щире. Не просто ввічливість.

— Дякую, — тихо відповіла я.

Позаду нього стояли кілька слуг. Вони теж вклонилися, але в їхніх очах я побачила те, чого не очікувала.

Радість.

Молода служниця навіть усміхнулася, перш ніж швидко опустити погляд.

— Ми раді, що ви повернулися, ваша світлосте, — сказала вона тихо.

Я трохи розгубилася.

— Дякую вам.

Кухарка визирнула з дверей, витираючи руки об фартух.

— Сподіваюся, дорога не була важкою, пані, — сказала вона. — Якщо забажаєте, я приготую вам щось легке.

— Це було б дуже добре, — відповіла я. — Дякую.

Усередині стало дивно тепло.
Наче я повернулася не в холодний маєток, а в дім, де мене чекали.

Дворецький зробив крок убік.

— Ваша кімната підготовлена. Якщо вам щось знадобиться — скажіть.

Я кивнула й рушила сходами вгору.

Кожен крок лунав у тиші, але ця тиша вже не здавалася такою важкою. У ній було щось інше — тихе очікування, стримана надія.

Я не знала, що чекає на мене далі.
Не знала, чи стане цей дім колись теплим.

Але в той момент, коли слуги зустріли мене з щирими поглядами, я вперше відчула:
можливо, я тут не зовсім одна.

Я ще не встигла повністю розпакувати речі після повернення, коли вирішила трохи пройтися коридорами. Довге сидіння в кареті втомило мене, а тиша маєтку здавалася дивною після шуму палацу.

Коридори були такими ж, як і завжди: холодні, світлі, з високими вікнами й килимами, що приглушували кроки. Але сьогодні в них було щось інше. Напруження, яке відчувалося навіть у повітрі.

Я повільно йшла, тримаючи руку на животі. Це вже стало звичкою. Наче так я могла захистити дитину від усього світу.

За поворотом почулися кроки. Легкі, швидкі.
Я підняла голову — і завмерла.

Назустріч мені йшла жінка.

Світле волосся, що м’яко спадало на плечі. Зелені очі з блакитним відтінком, холодні, але яскраві. Сукня була занадто розкішною для гості… і занадто сміливою для дому, де жила законна герцогиня.

Ми зупинилися за кілька кроків одна від одної.

Вона подивилася на мене з цікавістю, ніби оцінювала. Погляд ковзнув по моєму обличчю, по сукні, по животу.

Її губи ледь помітно смикнулися.

— О… — сказала вона тихо. — То це ви.

Моє серце стислося.

Я нічого не відповіла. Слова застрягли в горлі.

Вона зробила крок ближче.

— Герцогиня, так? — її голос звучав м’яко, але в ньому не було поваги. Лише легка, майже непомітна насмішка.

Я кивнула.

— А ви… Ельвіра.

Це ім’я здалося гірким на язиці.

Вона усміхнулася. Не тепло. Не щиро. Просто так, ніби їй було цікаво спостерігати за моєю реакцією.

— Приємно, що ви знаєте, хто я.

Ми стояли мовчки. Коридор раптом здався занадто вузьким, а повітря — важким.

Я відчула, як серце почало битися швидше. Не від гніву. Від болю.

Це вона.
Жінка, яку він кохає.

Жінка, заради якої він хоче мене покинути.

Вона знову глянула на мій живіт.

— Вам, мабуть, важко, — сказала вона. — У такому стані.

Її слова звучали наче співчутливо, але в очах не було й краплі жалю.

— Я впораюся, — тихо відповіла я.

Вона знизала плечима.

— Сподіваюся.

Ще одна пауза.

— Герцог зараз у своєму кабінеті, — сказала вона. — Якщо ви його шукаєте.

У цих словах було щось образливе. Наче вона вже почувалася господинею дому.

Я ледь помітно стиснула пальці.

— Дякую за турботу.

Вона ще раз усміхнулася, а тоді обійшла мене й пішла далі коридором. Її кроки були впевненими, легкими… наче вона вже давно тут жила.

Я залишилася стояти на місці.

У грудях щось боляче стислося.
Ніби реальність, яку я намагалася не бачити, раптом стала зовсім близькою.

Я повільно видихнула й поклала руку на живіт.

— Все буде добре, — прошепотіла я, не знаючи, кому саме це кажу. — Я з тобою.

Після того дня я почала частіше виходити на балкон.

Спершу — просто щоб подихати свіжим повітрям. У кімнатах було важко, ніби стіни пам’ятали всі ті слова, всі ті погляди, які я намагалася забути. А на балконі… там було інакше.

Там було тихо.

Вітер легенько рухав фіранки, приносив запах саду й вологу прохолоду. Я могла стояти, спершись на холодні перила, і дивитися вниз, на алеї, де повільно ходили слуги. Звідти маєток здавався спокійним, майже мирним.