10 частина тиша в коридорах

Відтоді як Ельвіра приїхала до герцогства, дім змінився.

Раніше тут панувала тиша. Спокійна, стримана, майже холодна. Слуги рухалися безшумно, розмовляли пошепки, і навіть кроки в коридорах звучали обережно.

Тепер усе було інакше.

Ельвіра не вміла жити тихо.

Її настрій мінявся щогодини. Вранці вона могла сміятися, ходити кімнатами, приміряти прикраси й дивитися на себе в дзеркала. А вже за годину — метати подушки, плакати або кричати на служницю лише за те, що чай був трохи холодніший, ніж вона хотіла.

Од т ного разу вона дала ляпаса покоївці.
Просто тому, що та зачепила край її сукні, проходячи повз.

Герцог став свідком цього.
Він стояв у дверях і бачив, як дівчина, ледве стримуючи сльози, схилила голову й прошепотіла вибачення.

— Вийди, — сказав він їй тихо.

Коли двері зачинилися, він перевів погляд на Ельвіру.

Вона стояла посеред кімнати, дихала швидко, очі блищали від сліз.

— Вони всі дурні, — сказала вона, ніби виправдовуючись. — Ніхто мене тут не розуміє.

Він підійшов ближче і обережно взяв її за плечі.

— Ти просто втомлена. І нервуєшся. Це нормально.

— Вони дивляться на мене, ніби я… ніби я ніхто, — прошепотіла вона.

— Ти не ніхто. Ти моя.

Ці слова заспокоювали її більше, ніж будь-що інше.

Вона притулилася до нього, і він обійняв її. Її руки обвили його талію, а обличчя сховалося в складках його камзола.

Тільки так вона ставала тихішою.
Тільки в його обіймах.

Він відчував, як її подих повільно вирівнюється, як напруга в її тілі слабшає.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Я не хотіла так кричати.

— Тобі не треба вибачатися, — відповів він. — Це все через вагітність. Ти просто чутливіша, ніж зазвичай.

Він сам вірив у ці слова.
Йому було простіше думати, що це лише примхи стану, ніж визнавати, що її характер може бути таким насправді.

Бо коли вона посміхалася й дивилася на нього своїми зеленими очима, він забував про все інше.

Про крики.
Про сльози слуг.
Про шепіт у коридорах.

Він бачив тільки її.

І в ті моменти, коли вона притискалася до нього, мов дитина, яка шукає захисту, він відчував себе потрібним. Не герцогом. Не інструментом короля.

Просто чоловіком, якого люблять.

І цього було достатньо, щоб заплющити очі на все інше. 

Минуло лише два дні відтоді, як герцогиня поїхала до палацу.
Два дні — а маєток уже не впізнавав сам себе.

Раніше в коридорах стояла стримана тиша. Слуги ходили спокійно, кожен знав свою справу. Якщо й говорили, то тихо, майже пошепки, щоб не турбувати панів.

Тепер же в повітрі висіла напруга.

На кухні кухарка різко ставила горщики на плиту, так що метал дзвенів.

— Я двадцять років у цьому домі, — бурмотіла вона, розмішуючи соус. — Але такого ще не бачила.

— І я, — відповіла стара покоївка Марта. — Герцогиня ніколи голосу не підвищувала. Навіть коли сукню їй зіпсували, вона просто сказала: “Будьте уважнішими наступного разу”.

Молодша служниця, та сама, що отримала ляпаса, стояла поруч і мовчала. На щоці ще залишався ледь помітний слід.

— А ця… — кухарка зітхнула. — Два дні. Лише два дні, а вже половина слуг боїться в її присутності дихати.

— Вона кричить через кожну дрібницю, — тихо сказала інша дівчина. — Учора ледь не кинула в мене чашку, бо чай був занадто гарячий.

— І герцог нічого не каже, — додала Марта. — Стоїть поруч, дивиться на неї, ніби вона найніжніша квітка на світі.

— Бо вона при надії, — обережно сказала хтось.

Стара покоївка фиркнула.

— Герцогиня теж при надії. Але ви хоч раз чули, щоб вона на когось кричала?

У кухні запала тиша.

— Вона добра, — прошепотіла служниця. — Завжди була. Навіть коли сама виглядала блідою, як полотно.

— І я надіюсь що вона швидко повернеться — гірко сказала кухарка.

У коридорі біля сходів двоє лакеїв теж говорили пошепки.

— Думаєш, герцогиня повернеться?

— Повернеться, — відповів інший. — Вона законна дружина. Король такого не дозволить.

— І слава богам, — зітхнув перший. — Бо ще трохи — і цей дім розвалиться.

Вони замовкли, коли почули кроки. Ельвіра проходила коридором, не дивлячись на них. Її обличчя було напружене, губи стиснуті.

Слуги одразу схилили голови.

Вона пройшла повз, навіть не помітивши їх.

Коли її кроки стихли, один із лакеїв прошепотів:

— Швидше б герцогиня повернулася.

— Так, — тихо погодився другий. — Бо ця… не господиня для цього дому.

Вони переглянулися.

— Кажуть, король не дозволив розлучення.

— Якщо це правда, то, може, все ще стане на свої місця.

Обидва на мить замовкли, ніби боялися наврочити.

У цьому домі всі вже чекали лише одного —
повернення справжньої герцогині.