8 частина неочікувана новина

Він майже не повертався до палацу.

Після розмови з Катерін коридори його дому стали для нього чужими. Стеля здавалася нижчою, повітря — густішим, а тиша — надто гучною. Кожна кімната нагадувала про обов’язки, про шлюб, про титул, про те життя, яке він щойно вирішив зруйнувати власними руками.

Тому він обрав простіший шлях — зникнути.

Бари, темні зали, приглушене світло ламп, запах вина і чужих голосів. Там не було герцога. Там був просто чоловік, який сміявся, пив і дивився лише на одну жінку.

Ельвіару.

Вона сиділа навпроти нього, з тим своїм світлим волоссям, яке ловило кожен відблиск свічки. Її очі — зелені з блакитним відтінком — дивилися прямо, без страху, без поклонів. Вона не називала його «ваша світлосте», не опускала погляду, не говорила обережно.

І саме це його й полонило.

Він приходив до неї знову і знову. Спочатку — на вечір. Потім — на ніч. Потім — просто залишався, ніби там було його справжнє життя.

Одного разу вона попросила зустрітися не в пабі, а в маленькій кімнаті над крамницею. Там було тихо. Ніякого сміху, ніяких чужих голосів.

Вона стояла біля вікна, коли він увійшов.

— Ти сьогодні серйозна, — сказав він, знімаючи рукавички. — Щось сталося?

Вона не посміхнулася. Не підбігла до нього, як завжди. Лише повернулася.

— Я вагітна.

Слова впали в повітря, як камінь у воду.

Він мовчав кілька секунд, наче не почув. А потім усміхнувся — широко, щиро, майже по-дитячому.

— Це ж… чудово.

Вона дивилася на нього спокійно.

— Я не хочу більше зустрічатися в таких місцях, — сказала вона тихо. — Не хочу цих пабів, чужих очей, п’яних рук. Я не хочу, щоб моя дитина росла в такому житті.

Він підійшов ближче, взяв її за руки.

— Ти думаєш, я дозволю цьому статися? Я герцог. У мене є дім, землі, слуги. Ти будеш жити там, як належить.

В її очах не з’явилося захоплення. Лише спокійна, майже холодна ясність.

— Статус — це статус, — сказала вона. — А не те, яка ти людина.

Він здивовано моргнув.

— Ти думаєш, мені важливо, що ти герцог? Я полюбила не титул. І не замок. Якщо ти станеш жорстоким, холодним чи байдужим — цей титул нічого не змінить.

Він дивився на неї довго, мовчки. І раптом відчув дивне тепло в грудях. Не гордість. Не образу.

А захоплення.

— Саме тому я тебе й люблю, — тихо сказав він.

Вона зітхнула, ніби втомлено.

— Я просто хочу спокій.

Він притягнув її до себе.

— Тоді поїхали зі мною. У герцогство. Там ніхто не буде дивитися на тебе, як на чужу. Там ти будеш господинею.

Вона не відповіла одразу. Лише поклала голову йому на груди, слухаючи його серце.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Але не через титул. Через тебе.

І того ж тижня вони виїхали з міста.

Карети рушили рано-вранці. Місто ще спало, і ніхто не бачив, як герцог покидає столицю разом із жінкою, заради якої він зруйнував власний шлюб.

Він сидів навпроти неї в кареті, дивився, як світло ковзає по її волоссю, і думав лише про одне:

Вперше в житті він робив щось не заради титулу.

А заради кохання.
Карета зупинилася біля сходів герцогського маєтку на світанку.
Сіре небо ще не встигло розвиднітись, а двір уже наповнився тихим рухом: конюхи забирали коней, слуги поспіхом виходили з бічних дверей, щоб зустріти господаря.

Дверцята карети відчинились. Герцог вийшов першим, розправив плечі, ніби повертався на поле бою. А потім простяг руку всередину.

Ельвіара на мить затрималась, перш ніж покласти свою долоню в його. Вона вийшла обережно, в простій світлій сукні, без коштовностей, без титулу, без нічого, що могло б захистити її від чужих поглядів.

І погляди були.

Слуги шепотілися, переглядалися, відверталися, але знову дивилися. Хтось навіть зупинився посеред двору, забувши про відро з водою в руках.

— Хто це?..
— Пані?..
— Але ж герцог одружений…

Шепіт розходився, як хвилі по воді.

З головних дверей вийшов дворецький — старий чоловік з прямою спиною і холодним поглядом. Його звали пан Альбрехт, і він служив у цьому домі ще батькові герцога.

Він зупинився на сходах, побачив їх обох і на мить завмер.

— Ваша світлосте, — сухо сказав він, схиливши голову. — Ми не очікували… гостей.

Герцог відчув, як рука Ельвіари трохи напружилась у його долоні.

— Це не гостя, — спокійно відповів він. — Вона залишиться тут.

Дворецький підняв погляд. У його очах не було здивування — лише холодне розуміння.

— Ваша світлосте… дозвольте нагадати, що у вас є дружина.

Ельвіара опустила очі. Не зі страху — радше від того, що не хотіла ставати причиною суперечки.

Герцог зробив крок уперед.

— Я знаю.

— І тому, — продовжив дворецький, — привозити коханку до родового маєтку…

Його слова обірвалися.

Герцог різко стиснув кулак.

— Обирайте слова, пане Альбрехт.

— Я лише турбуюся про честь дому, який служу все життя.

Герцог глянув на Ельвіару, а потім знову на старого слугу.

— Це не коханка, — сказав він тихо, але твердо. — Це моя майбутня дружина.

У дворі запала тиша. Навіть слуги перестали рухатися.

— Ваша світлосте… — голос дворецького вперше трохи здригнувся. — Поки що ви одружені. І до рішення короля…

— Рішення короля мене не цікавить.

Ці слова прозвучали занадто різко. Навіть сам герцог це відчув.

Дворецький мовчки вклонився.

— Як накажете. Я підготую для… пані… кімнату в східному крилі.

Він обережно підбирав слова, але це все одно звучало, як холодна дистанція.

Коли він пішов, шепіт слуг повернувся. Тепер уже гучніший.

Ельвіара тихо сказала:

— Їм важко це прийняти.

— Мені байдуже, що вони думають, — відповів герцог.

Вони зайшли всередину. Коридори зустріли його знайомим запахом воску й старого дерева. Але тепер у цих стінах стояла напруга.