порушена тишина 7 частина

Катерін майже не виходила зі своєї кімнати.
Дні й ночі змішалися в один довгий, безбарвний час. Вона перестала рахувати ранки, перестала дивитися у вікно, перестала цікавитися тим, що відбувається за дверима її покоїв.

Слуги тихо заходили, ставили їжу на стіл і так само тихо виходили.
Тарілки залишалися майже недоторканими. Лише іноді вона могла змусити себе зробити кілька ковтків води або відкусити маленький шматок хліба, але навіть це здавалося важким.

Її тіло слабшало з кожним днем.
Обличчя стало блідим, під очима з’явилися темні кола. Сукні почали висіти на ній вільніше, ніж раніше. Вона худла, і це було помітно навіть їй самій, коли випадково ловила своє відображення в дзеркалі.

Але їй було байдуже.
Усередині було порожньо.

Її думки поверталися до одних і тих самих слів.
"Я завів коханку… документи на розлучення вже підготовлені…"

Ці фрази звучали в голові знову й знову, наче відлуння в порожній залі. Вона не могла їх зупинити.

І водночас її тіло почало змінюватися.

Зранку її нудило.
Іноді різко, без попередження. Вона ледве встигала дійти до миски або відчинити вікно, щоб ковтнути трохи свіжого повітря. Запах їжі став нестерпним. Навіть думка про гарячий суп викликала відразу.

Одного разу лікар все таки наполіг на зустрічі з нею. Вона хоч і не охоче но згодилась. 

— Герцогиня ввм треба поїсти 

— Я не хочу

— Аое це ж стусується не тільки вас, а й дитини. Ви не їсте і дитина також не їсть, ви так можете їй нашкодити. 

Щось в цей момент в голові перемкнулось в Катерін. Вона знов притулила руку до живота  і почала гладити. 

"Дитина" подумала вона. 

З того дня вона почала їсти, хоч і не охоче, маленькими чистинками, і малі порції. Тарілка вже не лишалась повністю повна. Одного дня заходячи до себе служниця підіцшла з нею с тацею.

— Вам надійшли запрршення 

— Запрошення ? 

— Так Ваша Світлість 

Вона перевіряла конверти і серед них всіх найшла один з золотою обшивкою і короною в печаті. А разом з нею коррбка. Такаж обшивка 

Катерін довго не наважувалася торкнутися коробки.
Вона стояла на столі, перев’язана широкою стрічкою кольору темного вина. Поруч лежав конверт із важкою імператорською печаткою. Віск був густо-червоний, із чітким відбитком корони.

Її пальці трохи тремтіли, коли вона взяла конверт.
Печатка тріснула з тихим сухим звуком.

Вона розгорнула лист.

"Катерін де Веліс,
прошу вас відвідати бал з нагоди річниці Королівства Веренеса. 
Я надіслав вам цю сукню, бо сподіваюсь, що на вас вона сидітиме прекрасно.
Можете приходити без чоловіка — він усе одно навряд чи прийде.
 Але нам ще є про що поговорити, я думаю."

Вона перечитала рядки двічі.
Особливо останній.

"Нам ще є про що поговорити…"

Її серце трохи стиснулося. В цих словах було щось дивне — ніби натяк, ніби обіцянка, ніби попередження.

Вона повільно відклала лист і подивилася на коробку.
Стрічка була зав’язана акуратним вузлом. Вона розв’язала його обережно, ніби боялася зіпсувати щось важливе.

Кришка піднялася тихо.

Всередині, на шарі світлої тканини, лежала сукня.

Вона була кольору блідої перлини — м’який, світлий відтінок між молочним і сріблястим, ніби ранковий туман над водою. Тканина виглядала легкою, майже повітряною. Верх сукні був оздоблений тонкою вишивкою з срібних ниток, що утворювали витончені візерунки, схожі на гілки з маленькими листками.

Рукави — напівпрозорі, з м’якого шифону, що спадали легкими хвилями до ліктів.
Лінія талії була піднята трохи вище, ніж у звичайних суконь — м’яко підкреслюючи груди і вільно спадаючи вниз. Це робило силует ніжним, майже ефірним, і водночас не стискало живіт.

Наче сукню шили спеціально для жінки, яка носить дитину.

Спідниця була багатошаровою, але легкою. Кожен рух тканини створював тихий, шовковий шелест, ніби вона дихала.

Катерін провела пальцями по вишивці.
Тканина була прохолодною, але приємною на дотик.

— Ваша світлість… — тихо озвалася служниця. — Може, приміряєте?

Вона довго мовчала, але зрештою кивнула.

Коли сукня опинилася на ній, вона майже не впізнала себе в дзеркалі.

Блідий колір тканини робив її шкіру ще світлішою, майже прозорою, але не хворобливою — швидше ніжною, як фарфор. Срібна вишивка підкреслювала тонку лінію плечей і шию.

Тканина спадала м’яко, не обтягуючи, а обіймаючи її силует.
Живіт лише ледь помітно округлився під легкими шарами спідниці. Сукня не ховала це повністю, але й не виставляла напоказ. Вона робила її вигляд м’яким, спокійним, майже материнським.

Її темне волосся, зібране в просту зачіску, різко контрастувало зі світлою тканиною. Це робило її образ ще ніжнішим, ще крихкішим.

Вона виглядала не як герцогиня.
І навіть не як дружина.

Вона виглядала як молода жінка, що несе в собі тихе, світле життя.

Катерін довго дивилася на своє відображення.
Уперше за багато днів вона не відвела погляду.

У її очах усе ще була втома.
Але разом із нею — щось нове. Дуже слабке. Майже непомітне.

Наче тінь колишньої надії.

Вона торкнулася тканини на животі.

— Думаєш… — тихо прошепотіла вона, — нам варто піти?

І в цій тиші сукня тихо зашелестіла, ніби відповідала їй.