6 частина почуття

Дні в маєтку тягнулися однаково.
Ті самі коридори, ті самі обличчя слуг, ті самі холодні погляди дружини, яка мовчки вклонялася щоразу, коли бачила його.

Він намагався бувати вдома якомога рідше.
Кабінет, наради, виїзди, перевірки маєтків — будь-що, аби не повертатися рано. І коли справи закінчувалися, він не їхав до палацу. Його карета звертала в інший бік — до міста, де вечори були гучні, а люди не ставили зайвих запитань.

Бари, трактири, задушливі зали з запахом вина і тютюну.
Там усе було простіше. Там він міг бути просто чоловіком, а не герцогом із холодним шлюбом, укладеним за наказом короля.

Він сидів за столом, слухав чужі розмови, дивився, як сміються жінки, як хтось співає, як хтось свариться. У цих місцях життя було справжнім, живим, не таким штучним, як у його власному домі.

Спочатку це було просто втечею.
Кілька келихів, короткі розмови, випадкові погляди. Нічого серйозного. Нічого, що залишалося б у пам’яті довше, ніж до ранку.

А потім він побачив її.

Вона стояла біля вікна, трохи осторонь від інших. Не сміялася голосно, не намагалася привернути увагу. Просто розмовляла з кимось, і в світлі ламп її волосся відблискувало м’яким, майже сріблястим сяйвом.

Світле, ніби торкнуте ранковим сонцем.
І очі — зелені, з ледь помітним відтінком блакиті. Такий колір він бачив лише в морській воді, коли небо відбивалося в ній.

Він дивився довше, ніж планував.
І вперше за довгий час відчув не втому, не роздратування, не холодну байдужість — а щось тепле, майже забуте.

Інтерес.

Вона помітила його погляд і не відвернулася.
Лише трохи всміхнулася. Без кокетства. Без виклику. Просто спокійно, ніби це було природно.

— Ви занадто серйозно дивитеся на світ, — сказала вона, коли він підійшов.

— А ви занадто легко на нього дивитеся, — відповів він.

Вона тихо засміялася.
Цей сміх був м’який, живий, без штучності. Він не чув такого давно.

— Ельвіара, — сказала вона, простягаючи руку.

Він назвався не повністю. Лише ім’ям. Без титулу.
І це теж було дивно — але поруч із нею він не хотів бути герцогом. Хотів бути просто чоловіком.

Вони говорили довго.
Про дрібниці. Про місто. Про погоду. Про людей. Розмови були легкими, наче повітря. Він не помітив, як минув час.

Коли він повернувся до палацу тієї ночі, в голові була лише одна думка — її очі.
Зелені з відтінком блакиті.

Наступного вечора він знову поїхав туди.
І наступного.

Він казав собі, що це просто розвага. Що це нічого не значить. Що вона — лише одна з багатьох жінок у місті.

Але він почав чекати цих вечорів.
Почав ловити себе на думці, що хоче почути її голос. Побачити її усмішку. Відчути, як вона дивиться на нього — без страху, без холодної поваги, без обов’язку.

Поруч із нею він почувався живим.
Не зв’язаним наказами. Не замкненим у холодному шлюбі. Не змушеним торкатися жінки, яку він не хотів.

Ельвіара була іншою.
Теплою. Легкою. Справжньою.

Одного разу вона торкнулася його руки під час розмови. Просто, мимохідь. Але цей дотик був тепліший, ніж усе, що він відчував за останні місяці.

І тоді він зрозумів.

Це вже не втеча.
Не розвага.
Не випадкова зустріч.

Він закохався.

По-справжньому.
Без наказу. Без обов’язку. Без холодних стін і чужих поглядів.

І вперше за довгий час він подумав, що, можливо, десь у цьому світі існує життя, яке належить тільки йому.
Життя, у якому є тепло.
І зелені очі з відтінком блакиті.
Він довго не наважувався.
Навіть коли вони залишалися наодинці, коли її сміх стишався, а між ними повисала тиха, м’яка тиша, він не поспішав.

Ельвіара не була схожа на інших жінок, яких він знав раніше.
Вона не намагалася прив’язати його до себе, не питала про титули, не вимагала обіцянок. Поруч із нею він відчував дивне, майже забуте відчуття спокою.

Того вечора вони сиділи біля вікна.
Світло лампи падало на її волосся, і воно знову відблискувало м’яким золотавим сяйвом. Її зелені очі здавалися ще глибшими в напівтемряві.

— Чому ти так дивишся? — тихо спитала вона.

— Бо боюся, що це зникне, — відповів він, не відводячи погляду.

Вона не засміялася, як зазвичай.
Лише підсунулася ближче.

Її рука обережно торкнулася його щоки.
Дотик був теплий, живий, справжній. Не холодний, не вимушений, не чужий.

Він завмер.
Ніби боявся, що якщо поворухнеться, це зникне.

— Ти весь час напружений, — прошепотіла вона. — Наче світ змушує тебе бути кимось іншим.

Він нічого не відповів.
Просто накрив її руку своєю.

Її пальці були теплі.
Це тепло повільно розливалося по його тілу, заспокоюючи, розслабляючи, стираючи втому, що накопичувалася місяцями.

Коли він нахилився до неї, це було не з обов’язку і не з наказу.
Це було природно. Наче так мало статися.

Їхній поцілунок був повільним, обережним.
Без поспіху. Без холодної необхідності. Лише тиха близькість двох людей, які хотіли бути поруч.

Він відчув, як її руки обіймають його, як тепло її тіла притискається до нього.
Це не було схоже на те, що він знав раніше. Не було відрази, не було напруження, не було бажання скоріше піти.

Навпаки.
Йому хотілося залишитися.
Хотілося відчувати це тепло довше.

Він притиснувся до неї, заплющивши очі, і вперше за довгий час дозволив собі розслабитися.
Її дотики були м’якими, ніжними, ніби вона не брала, а віддавала тепло.

І це було приємно.
По-справжньому приємно.

Без болю. Без обов’язку. Без холодних думок у голові.

Лише вона.
Її руки. Її тепло. Її тихе дихання поруч.

У ту ніч він зрозумів, що вперше відчуває кохання не як наказ чи вигоду, а як щось живе, м’яке, справжнє.

І це лякало його так само сильно, як і тішило.