холодний вечір 5 частина

Я не пам’ятаю, коли саме він пішов.
Здається, двері зачинилися тихо, але цей звук усе одно віддався в мені, ніби щось остаточно обірвалося.

Я сиділа на ліжку, не рухаючись.
Простирадла були холодні, хоч ще зовсім недавно на них лежало його тіло. Та тепла не залишилося. Ні в тканині, ні в повітрі, ні в мені.

Все боліло.
Я обережно поклала руку на живіт, ніби це могло якось заспокоїти відчуття всередині. Але біль був не тільки там. Він розтікався по грудях, стискав горло, осідав у серці.

Я так готувалася.
Довго обирала сукню, просила служницю поправити волосся, навіть парфуми нанесла — ті самі, що пахли жасмином. Мені здавалося, що якщо я буду гарною, якщо він побачить мене такою… може, в його очах щось зміниться. Хоч на мить.

Але нічого не змінилося.

Він дивився на мене так, ніби я була меблями. Частиною кімнати. Чимось, що просто мусить бути тут.

Я заплющила очі.
Переді мною знову постало його обличчя — холодне, відсторонене. Без ніжності. Без тепла. Навіть без злості. Злість, мабуть, боліла б менше.

Я намагалася поводитися так, ніби мені добре.
Ніби це ніч кохання, а не виконання наказу. Усміхалася, дихала рівно, стримувала будь-який звук, який міг видати мій біль. Я боялася, що якщо покажу хоч щось, йому стане ще противніше.

Але коли він пішов, я зрозуміла, що це було марно.

Я залишилася сама.
Сиділа довго. Може, годину. Може, більше. Час перестав мати значення.

— Це нічого… — прошепотіла я в темряву. — Це просто початок.

Я вчепилася в цю думку, ніби в рятівну нитку.
Може, коли в нас буде дитина, він зміниться. Може, побачить у мені не обов’язок, а дружину. Може, почне говорити зі мною тепліше. Може, навіть… усміхнеться.

Я не знала, чи це правда.
Але мені потрібно було у щось вірити.

Дні тягнулися повільно.
Він майже не з’являвся. Коли ж ми випадково зустрічалися в коридорах, він вітався сухо, ледь помітним кивком. Ніби я була не його дружиною, а далекою родичкою, що випадково опинилася в його домі.

Я стала швидше втомлюватися.
Іноді зранку мене нудило, а запахи здавалися занадто різкими. Служниця наполягла, щоб я покликала лікаря.

Я сиділа в кріслі, стискаючи руки на колінах, поки старий лікар щось записував у свій зошит. Його обличчя було спокійне, навіть трохи доброзичливе.

— Ваша світлість, — сказав він, підвівши на мене очі. — Вітаю вас. Ви при надії.

Світ на мить стих.
Наче всі звуки зникли, і я чула тільки власне серце.

— Ви… впевнені? — тихо запитала я.

— Цілком. Приблизно місяць, не більше.

Місяць.
Отже… та ніч.

Мої пальці самі лягли на живіт. Там ще нічого не відчувалося. Але всередині мене вже було маленьке життя.

Його дитина.

Мені раптом захотілося сміятися і плакати водночас.
Це був шанс. Мій шанс. Наш шанс.

"Тепер усе зміниться," — подумала я.
"Він буде щасливий. Він зрадіє. Це ж спадкоємець…"

У серці знову з’явилося тепло.
Те саме наївне, тендітне тепло, яке я так старанно берегла в собі.

Я підвела очі на лікаря й усміхнулася.
Вперше за довгий час — по-справжньому.

— Дякую, — прошепотіла я. — Ви принесли мені найкращу новину.

І вперше за цей місяць мені здалося, що майбутнє може бути не таким холодним.
Вона йшла коридором майже не відчуваючи підлоги під ногами.
Руки трохи тремтіли, але на губах трималася тиха усмішка. Вона притискала долоні до живота, ніби там уже можна було відчути маленьке життя.

"Він зрадіє."
Ця думка гріла її, як слабке сонце після довгої зими.
"Він обов’язково зрадіє. Це ж його дитина… наш спадкоємець. Може, тепер він подивиться на мене інакше."

Вона зупинилася біля дверей його кабінету.
Серце билося швидше, ніж зазвичай, але це було приємне хвилювання. Вона зробила тихий вдих і постукала.

— Увійдіть.

Його голос був рівний, холодний, як завжди. Але сьогодні це не лякало її. Сьогодні вона несла новину, яка могла змінити все.

Вона зайшла.
Він стояв біля столу, переглядаючи якісь документи. Навіть не підняв одразу очей.

— Ваша світлість… я хотіла з вами поговорити.

Він нарешті глянув на неї.
У його погляді не було нікавого інтересу, лише звична стриманість.

— Я теж, — сказав він спокійно. — Добре, що ви прийшли.

Вона зробила крок уперед, відчуваючи, як слова вже піднімаються до губ.

— Я… я маю вам сказати…

— Я завів коханку, — сказав він раніше, ніж вона встигла договорити.

Світ зупинився.
Слова зависли в повітрі, ніби важкі камені.

Вона кліпнула, не розуміючи, що почула.

— П-пробачте?..

— Її звати Ельвіра, — продовжив він рівно. — І я більше не бачу сенсу в нашому шлюбі. Документи на розлучення вже готуються.

Її серце раптом збилося з ритму.
Ніби щось усередині різко стиснуло його в кулак.

Вона зробила вдих — і не змогла видихнути. Повітря застрягло в грудях, стало важким, чужим.

— Роз… розлучення?.. — її голос був ледве чутний.

Кімната почала пливти.
Стіни ніби віддалялися, а підлога втрачала чіткість. Вона схопилася за край столу, щоб не впасти.

Серце билося так швидко, що здавалося — воно ось-ось вискочить із грудей.
У вухах загуло.
Дихання стало уривчастим, поверхневим.

"Ні… ні, це жарт… він жартує…"

Але він стояв перед нею такий самий холодний, спокійний, ніби говорив про погоду.

Її пальці затремтіли.
Вона намагалася зібрати думки, але вони розсипалися, як скло. У голові було лише біле шуміння і один-єдиний образ — його обличчя, яке вона так любила.

"Я ж хотіла сказати… про дитину…"

Вона відкрила рот, але слова не виходили.
Горло стислося, наче хтось обхопив його зсередини.

Серце билося все швидше.
Руки похололи.
Перед очима потемніло.

— Ваша світлість… — прошепотіла вона, але голос зірвався.

Вона не могла вдихнути на повні груди. Повітря наче зникло.
У грудях стало тісно, боляче, страшно.