4 частина виконання наказу

Годр стояв у кабінеті, слухаючи тишу.
Вона тиснула на нього не менше, ніж обов’язок, який він відкладав.

Він відчував огиду.
Не до неї — до себе. До того, що змушений робити. Що його власне тіло, серце й честь були перетворені на інструмент. Коли він дивився на Катерін, на її очі, готові до нього, він бачив не жінку, а виконання наказу. І йому було противно.

Протягом двох місяців він відклав це якомога довше.
Кожного разу, коли з’являлася думка про її присутність поруч, він знаходив причину відкласти. Зайнятість, зустрічі, обов’язки — все, що дозволяло йому не наближатися, не дивитися, не торкатися.

Він думав, що зможе так тримати ситуацію під контролем.
Що холод і дистанція — найкращий щит. Що якщо він не дивитиметься на неї, не думатиме про неї, нічого не станеться. Що навіть наказ короля — це лише слова, які можна ігнорувати.

Але лист прийшов рано вранці.
Тонкий папір, герб короля, строгий шрифт.
“Ви досі не виконали наказ, — писалося там. — Спадкоємець повинен з’явитися. Відповідальність лежить на вас. Виконайте негайно.”

Годр зітхнув.
Стиснув конверт у руці.
Йому стало моторошно — не через слова, а через себе.

— Тварини спаровуються з більшим теплом, ніж я маю робити з нею, — промайнуло в голові.
Серце тремтіло не від пристрасті, а від відрази.
Він ненавидів цю необхідність, і водночас знав, що нікуди не втече.

Він стояв у кімнаті, дивлячись на Катерін, і відчував, як усередині все стискається.
Не від страху. Не від хвилювання. А від чистої, непримиренної відрази.

Він не хотів цього. Ні секунди.
Не хотів дивитися на її обличчя, не хотів торкатися її рук, не хотів навіть дихати в одному повітрі.

У його голові постійно крутилася думка: *будь-яка інша жінка. Будь-хто, крім неї.*
Мрії про кохання, про тепло, про ніжність — вони завжди були поруч, але ніколи не пов’язані з нею. Йому подобались образи інших жінок: тих, які були живі, справжні, з якими він міг би відчувати щось більше, ніж виконання наказу. І кожного разу, коли він дивився на Катерін, ці образи оживали ще яскравіше — і від цього йому ставало гірше.

Він уявляв їхню близькість з іншими, у яких було б тепло, погляди, слова, усмішки. А поруч — вона. Його думки відштовхували її, і він відчував, як кожна її спроба наблизитися викликає у ньому внутрішній спротив.

Він ненавидів, що повинен бути тут, у цій кімнаті, у ліжку поруч із нею.
Не просто ненавидів — відчував огиду до того, що йому доводиться торкатися її, чути її дихання, виконувати наказ. Кожен рух був механічний. Кожен подих здавався надмірним. Навіть ті короткі моменти, коли він зупинявся, щоб підготувати себе, були наповнені внутрішньою боротьбою: *не дивитися, не відчувати, не дозволяти собі слабкості*.

Йому було противно не тільки фізично, а й морально.
Він відчував, що його власне тіло і душа перетворилися на інструмент, який він терпіти не міг. Він намагався уявити будь-яку іншу жінку, і в цій уяві з’являлося тепло, сміх, легкість. А тут — лише холод, наказ, порожнеча.

Він не хотів бути поруч із нею. Навіть у думках не хотів.
І саме це робило все ще більш нестерпним — що його власний обов’язок змушував йому близькість, яку він не міг прийняти.
Навіть зараз, коли все закінчилося, він відчував внутрішнє напруження, огиду і полегшення одночасно.
Полегшення — що наказ виконано.
Відраза — що виконаний він мусив із нею.

Його думки віддалялися, наче він був десь за стіною, дивлячись на себе збоку: холодний, стриманий, відсторонений. І він розумів, що ця відстань — єдине, що тримає його душу від оглушливої ненависті, яка могла б прорватися, якби він залишився поруч ще на хвилину.

Він думав, що ніколи не зможе дозволити собі любити її.
Ще менше — бажати.
І ще гірше — залишитися тут, у тісному контакті, коли все, що він хотів, — це відчувати будь-яку іншу близькість, будь-яке інше тепло.

І навіть у цю ніч, коли він пішов, залишивши її саму, він відчував, що одночасно рятує себе і принижує.
Він зберігав холод, бо це було єдине, що дозволяло йому вижити в цій присутності.
Але глибоко всередині, там, де він не міг дивитися правді в очі, він знав, що це не просто холод.
Це ненависть до обставин, відчуження від того, що мало б називатися шлюбом.

І він не міг змінити цього.
Навіть якщо хотів.