розмова 3 частина

Катерін прокинулася від холоду.

Не від протягу — вікна були зачинені.
Холод ішов від порожнечі поруч. Вона повільно повернула голову й одразу зрозуміла: ліжко було незаймане з іншого боку. Акуратно застелене. Чуже.

Він не приходив.

Катерін сіла, обхопивши себе руками, і кілька секунд просто сиділа, намагаючись не робити висновків занадто швидко. Вона сказала собі, що, можливо, так заведено. Що це — стриманість, не зневага. Що він просто… інший.

"З часом", — подумала вона.
Вона ще вірила в це слово.

Ранок минув тихо.
Служниці заходили обережно, ніби знали щось, чого не знала вона. Сніданок подали вчасно, але за столом вона сиділа сама. Катерін дивилася на порожнє крісло навпроти й ловила себе на тому, що прислухається до кожного звуку в коридорі.

Він не з’явився.

До обіду вона вже не чекала кроків — лише самого факту, що день рухається далі. Вона намагалася читати, але літери розпливалися. Кімната була надто великою для однієї людини.

Коли двері відчинилися, вона здригнулася.

Герцог увійшов рівно, без поспіху, ніби цей візит був частиною розкладу. Катерін підвелася одразу — не з остраху, а з надії, яку ще не встигла зрадити.

— Ви хотіли мене бачити? — запитала вона тихо.Він не сів. Залишився стояти.

— Король дав розпорядження, — сказав він без вступу.

Її серце стиснулося — але не від болю. Від уваги. Від того, що він нарешті говорить про них.

— Протягом двох років у нас має з’явитися спадкоємець.

Слова впали рівно, без емоцій. Але для Катерін вони прозвучали інакше — як шанс. Як щось, що має сенс.

Вона мовчала кілька секунд, переварюючи сказане.
А потім обережно кивнула.

— Я… розумію, — сказала вона. — Якщо це важливо для корони… і для вас.

Вона не запитала, чому він не прийшов уночі.
Не дорікнула.
Не дала образі голосу.

Натомість у її думках з’явилася інша картина.

Дитина.
Спільна.
Те, що змусить його затримати погляд довше. Те, що зробить її не просто частиною угоди, а необхідною.

— Я зроблю все, що потрібно, — додала вона тихіше. — Якщо в нас буде спадкоємець… можливо, з часом…

Вона не договорила.
Але він почув.

Годр нічого не відповів. Лише кивнув — коротко, як завжди.

— Ви вільні, — сказав він.

Коли він пішов, Катерін повільно сіла назад на ліжко.
Воно все ще було холодним. Але тепер цей холод не здавався остаточним.

Вона поклала руку на живіт — несвідомо, майже сором’язливо.
І вперше за день усміхнулася.

Якщо буде дитина, — подумала вона, — він не зможе бути таким далеким. Ми станемо… родиною.

Ця думка була тонкою, крихкою.
Але саме за неї вона й трималася.

Протягом цих двох місяців він ніби зник, залишаючись поруч.
Його присутність відчувалась постійно — кроки в коридорі, короткі накази, стриманий голос — але між ними більше не було нічого зайвого. Жодних випадкових дотиків, жодних затриманих поглядів. Він говорив рівно стільки, скільки було необхідно, і завжди першим відвертався. Навіть коли дивився на неї, його очі були порожні, зосереджені десь поза нею, ніби вона — лише частина обстановки.

Для неї ці два місяці тягнулися нестерпно довго.
Спершу вона намагалася переконати себе, що це тимчасово, що він просто зайнятий або сердитий. Потім з’явилася звичка ловити кожну дрібницю: інтонацію, паузу, чи не затримав він погляд бодай на мить. Вона почала жити в очікуванні — прокидатися з думкою про нього і засинати з тим самим відчуттям пустоти під грудьми.

Часом їй здавалося, що вона все вигадала. Що ті моменти близькості були помилкою, слабкістю, про яку він давно забув. Вона вчилася не дивитися на нього довго, не чекати нічого, не дозволяти собі мріяти. Але щоночі ці обіцянки розсипалися, і серце знову поверталося туди ж — до нього.

І тому, коли він того дня раптом звернувся до неї й спокійно сказав:
— Будь готова сьогодні ввечері — світ хитнувся.

У його голосі не було тепла, але й холод зник.
Цього виявилося достатньо, щоб у ній спалахнула надія.
Серце забилося швидше, думки попливли, а всі ці два місяці болю й чекання раптом здалися виправданими. Вона йшла далі, ледве торкаючись землі, переконуючи себе: "можливо, він таки не байдужий".
Він прийшов пізно.
Без стуку, без слів — ніби це була не зустріч, а виконання обов’язку.

Катрін була готова. Вбрана старанно, так, як, їй здавалося, мало б привернути його увагу. Вона стояла рівно, з трохи прискореним диханням, із серцем, що билося від надії. Але він лише ковзнув по ній поглядом — коротко, байдуже, ніби оцінював не жінку, а кімнату. В його очах не змінилося нічого.

Те, що сталося між ними, було холодним.
Без ніжності. Без турботи. Без жодного слова, яке могло б зігріти. Він не дивився на неї — ніби вона була відсутня, ніби поруч не жива людина, а тінь, створена наказом. У кожному русі відчувалась відстороненість, механічність, виконання чогось неминучого.

Вона змушувала себе дихати рівно.
Усміхатись. Робити вигляд, що їй добре.
Насправді ж усе в ній стискалося від болю — не лише фізичного. Вона відчувала себе порожньою, знеціненою, чужою у власному ліжку. Кожна мить тягнулась надто довго, і водночас вона боялася, що це ніколи не закінчиться.

Коли все скінчилось, у кімнаті повисла тиша.
Він уже відвернувся, збирався піти, так і не глянувши на неї.

— Ваша світлість… — тихо спробувала вона, майже пошепки.

Він не зупинився.
Не відповів. Просто розвернувся і вийшов, залишивши за собою зачинені двері й холод, що осів у повітрі.

Катрін залишилася сидіти.
Нерухомо. З відчуттям болю в тілі й ще сильнішого — в серці. Вона не плакала. Сльози не приходили. Була лише тиша і важка, гнітюча порожнеча.

І все ж, десь дуже глибоко, попри приниження, попри біль і самотність, у ній жила любов.
Справжня. Тиха. Болісна.
Та, що не зникала навіть тоді, коли її не бачили.