2 частина наказ

Годр де Веліс дізнався про весілля вранці.

Не з чуток. Не від придворних. Від короля.

Він стояв у робочому кабінеті, коли слуга оголосив про аудієнцію. Король Варанеса не любив марнувати час, і Годр знав: якщо його викликали без попередження — рішення вже прийняте.

— Ви одружитеся, — сказав король без вступу.

Це прозвучало не як пропозиція. Як факт.

Годр не змінив виразу обличчя. Він лише трохи напружив плечі — ледь помітно, звичка, яку він дозволяв собі лише наодинці з собою.

— Ім’я? — запитав він.

— Катерін Ілніз. Донька барона. Розумна, вихована, без зайвих амбіцій. Її дім нам потрібен.

"Нам."
Завжди це слово.

Годр кивнув. Він знав барона Ілніза — лояльний, мовчазний, зручний. Доньку бачив кілька разів при дворі. Тиха. Надто уважна. З поглядом, який затримувався довше, ніж слід.

— Весілля за місяць, — додав король. — Я влаштую все особисто.

— Як накажете, Ваша Величносте.

Коли аудієнція закінчилася, Годр залишився стояти біля вікна.
Місто жило своїм життям. Люди поспішали, не знаючи, що його власне життя щойно було акуратно складене в королівський план.

Він не відчував злості.
Лише втому.

Шлюб для нього ніколи не був питанням почуттів. Це був крок, який рано чи пізно мав статися. Катерін Ілніз була… прийнятною. Саме це слово з’явилося першим.

Він не питав себе, чи вона буде щасливою.
Він питав інше: чи вона не стане проблемою.

Підготовка до весілля проходила повз нього.
Листи. Рішення. Накази. Він підписував усе машинально. Коли радник обережно зауважив, що наречена, здається, покладає великі надії на союз, Годр відповів сухо:

— Не варто заохочувати ілюзії.

У день весілля він був спокійний.
Холодна зібраність — його найкраща броня. Коли Катерін підійшла до нього в залі, він відзначив: сукня личила їй. Обличчя було блідим, але очі світилися очікуванням.

Це світло його дратувало.

Коли вона сказала, що зробить усе, аби бути гідною його дому, він відповів чесно — настільки, наскільки вмів:

— Цього буде достатньо.

Він не помітив, як її плечі ледь здригнулися.

Уже після, за бенкетом, Годр усвідомив одну річ:
Катерін дивилася на нього так, ніби між ними можливе щось більше, ніж домовленість.

Він відвів погляд.

Не тому, що не бачив.
А тому, що не збирався відповідати.

Цей шлюб був необхідністю.
І він мав намір тримати його саме таким.

Годр прокинувся без думок.

Це була звичка — не дозволяти їм з’являтися раніше, ніж потрібно. День весілля не здавався чимось особливим. Він був лише датою, яку король поставив у його житті, як позначку на карті.

Слуга допоміг йому вдягтися.
Чорний камзол, срібні ґудзики, знак дому де Веліс. Усе сиділо ідеально. Так, як і має сидіти обов’язок. Годр дивився на своє відображення без інтересу — він уже знав, яким побачать його сьогодні.

Зібраним.
Непохитним.
Недоступним.

У залі було людно.
Надто багато голосів, надто багато поглядів. Він стояв на відведеному місці й чекав. Не наречену — момент, коли все це закінчиться. Король ще не з’явився, і придворні користувалися паузою, щоб шепотітися.

Годр не слухав.

Коли двері відчинилися, він підвів погляд автоматично — і зупинився на мить довше, ніж планував.

Катерін ішла повільно.
Сукня була світлою, майже надто світлою для цього залу. Вона тримала голову рівно, але руки — занадто спокійно, ніби боялася видати тремтіння. Її погляд ковзнув по залі — і лише потім зупинився на ньому.

Він відвів очі першим.

Король говорив.
Про союз. Про стабільність. Про майбутнє королівства. Годр чув ці слова десятки разів у різних формах і знав їх напам’ять. Він не дивився на Катерін, але відчував її поруч — як тиху присутність, яка вимагала більше уваги, ніж він хотів дати.

Коли король наказав з’єднати їхні руки, Годр виконав це без вагань.
Її долоня була теплою. Це відчуття він запам’ятав — не тому, що хотів, а тому, що воно було несподіваним.

— Ви згодні? — запитали його.

— Так.

Він не думав над відповіддю. Не було над чим.

Коли запитали її, він знову не подивився.
Він знав, що вона скаже «так». І все ж, коли почув її голос — трохи тихіший, ніж очікував, — у ньому щось напружилося. Не жаль. Не сумнів.

Роздратування.

Оплески пролунали занадто гучно.
Годр зробив крок уперед, як належало, приймаючи вітання. Він відчував, як на нього дивляться — з повагою, з заздрістю, з цікавістю. На неї дивилися інакше. Оцінювали.

Під час бенкету Катерін сиділа поруч.
Вона майже не говорила, і це було правильно. Але він помічав, як вона іноді повертає голову в його бік, ніби перевіряє, чи він тут. Це було… зайвим.

Коли вона тихо сказала, що зробить усе, аби бути йому доброю дружиною, Годр відповів так, як вважав чесним:

— Просто виконуйте свою роль.

Він не дивився на її обличчя, коли говорив це.
І тому не побачив, як її надія дала першу тріщину.

Коли день нарешті закінчився, Годр відчув полегшення.
Все сталося. Все відбулося правильно. Без скандалів. Без слабкостей.

Цей шлюб був укладений.
І він твердо вирішив: більше нічого між ними бути не повинно.

У ніч після весілля Годр не пішов до спальні.

Він знав, де вона. Знав, що за тими дверима на нього чекають — не з нетерпінням, а з обов’язком, який ще не встиг стати страхом. Саме тому він звернув у інший бік коридору.

Сусідні покої були темні й порожні.
Слуга запалив свічки, але Годр відпустив його майже одразу. Йому не хотілося, щоб хтось був поруч. Не сьогодні.

Він зняв камзол, акуратно склав його на спинку крісла й довго стояв біля вікна. Унизу ще гасли вогні — палац повільно засинав після святкування. Для всіх це був початок нового союзу.

Для нього — завершення дня, який не вимагав продовження.