початок 1 частина

Катерін завжди вважала, що важливі події мають починатися зі слів.
Але її весілля почалося з мовчання.

Батько довго не кликав її. Вона сиділа у своїй кімнаті, дивлячись, як сонце повільно сповзає з підвіконня, і не знала, чому в домі так тихо. Слуги ходили обережніше, ніж зазвичай, ніби боялися порушити щось крихке.

Коли він нарешті покликав, його голос був рівний — занадто рівний.

Королівський наказ лежав на столі, розгорнутий. Печатка ще не встигла охолонути в її уяві.

— Його Величність вирішив укріпити союз із домом де Веліс, — сказав барон Ілніз, не дивлячись на доньку. — Ти станеш дружиною герцога Годра.

Катерін не одразу зрозуміла, що це означає.
Герцог. Не ім’я — титул. Людина, про яку говорили пошепки, яку поважали, але не любили. Вона бачила його лише раз — у залі під час прийому. Він стояв осторонь, ні з ким не розмовляв, і здавався частиною стіни.

— Коли? — запитала вона тихо.

— Через місяць.

Місяць — щоб змінити все життя.

Підготовка почалася того ж дня.
Дім наповнився чужими голосами. Швачки торкалися її плечей без дозволу, радниці говорили про майбутнє так, ніби вона вже не належала собі. Сукні, тканини, кольори — усе вирішували за неї.

— Ти щаслива, — сказала одна з жінок, поправляючи корсет. — Не кожній випадає така честь.

Катерін кивнула. Вона вчилася кивати.

Увечері, коли всі розходилися, вона дозволяла собі думати.
Про те, яким буде її чоловік. Про те, що, можливо, холод — це лише зовнішність. Про те, що обов’язок іноді переростає у щось більше.

Вона хотіла в це вірити.

Дорога до палацу була довгою.
Карета гойдалася, і кожен поворот здавався прощанням. Вона дивилася у вікно й намагалася запам’ятати краєвиди — так, ніби назад дороги не буде.

Палац зустрів її світлом і шумом.
Сміх. Дзвін келихів. Шепіт придворних. Усі дивилися на неї — оцінювали, порівнювали, вирішували, чи достатньо вона гідна.

Годр де Веліс чекав біля вівтаря.
Він не усміхався. Його обличчя було спокійним, зібраним, майже байдужим. Коли їхні погляди зустрілися, Катерін зробила маленький вдих і сказала собі, що це не холод — це стриманість.

Король Варанеса говорив довго.
Про союз. Про стабільність. Про майбутніх спадкоємців. Його голос був важким, як камінь, і кожне слово лягало на неї тягарем. Коли він наказав з’єднати їхні руки, Катерін відчула, наскільки рука герцога холодніша за її.

— Ви згодні? — запитали його.

— Так, — відповів він без паузи.

— Ви згодні? — звернулися до неї.

— Так, — сказала Катерін трохи тихіше.

Оплески були гучні.
Але між ними стояла тиша.

Під час бенкету всі говорили з нею. Вітали. Усміхалися. Герцог сидів поруч, але не нахилявся до неї, не торкався. Лише раз, коли вона прошепотіла:

— Я постараюся бути вам доброю дружиною,

він відповів так само тихо:

— Просто виконуйте свою роль.

І Катерін зрозуміла:
це весілля було початком — але не для кохання.

Дім де Веліс зустрів Катерін холодніше, ніж вона очікувала.

Не грубо — ні.
Чемно. Вивірено. Надто правильно.

Слуги вишикувалися рівно, поклони були синхронними, голоси — стриманими. У кожному русі відчувалася дисципліна, а не радість. Її називали "герцогинею" з першого ж кроку, і це слово лягало на плечі важче за весільну сукню.

Годр ішов попереду.
Він не озирнувся жодного разу, не запитав, чи вона втомилася з дороги. Лише коротко наказав управителю:

— Покажіть їй покої.

"Їй."
Не *моїй дружині*.

Покої були великими, світлими, але неживими.
Вікна виходили у внутрішній сад, де все було підстрижене до ідеалу. Навіть дерева здавалися обережними. Катерін торкнулася холодного підвіконня й раптом відчула, що це місце не чекало на неї — воно просто дозволило їй бути тут.

Перший вечір минув мовчки.
Вони вечеряли за довгим столом, між ними було більше простору, ніж потрібно. Він їв швидко, майже не дивлячись на неї. Вона намагалася їсти повільно, стримуючи бажання щось сказати — будь-що, аби заповнити тишу.

— Як вам дім? — запитав він нарешті.

Годр підвів погляд.

— Він зручний, — відповіла і повернулась до страви.

Катерін кивнула, ніби це було питання, якої вона чекала.

Першу ніч вона провела сама.
Їй пояснили це як щось тимчасове, майже формальне. Вона лежала в широкому ліжку, слухаючи, як вітер торкається штор, і думала, що, можливо, так навіть краще. Що з часом усе зміниться.

Вона завжди вірила в "з часом".

Наступні дні були схожі один на одного.
Їй показували дім, правила, розклад. Пояснювали, коли з’являтися в залі, коли — у саду, коли — бути непомітною. Усе було чітко. Усе — без неї.

Годр з’являвся рідко.
І щоразу — ніби випадково. Короткі фрази. Жодних запитань. Жодного інтересу. Вона ловила себе на тому, що прислухається до кожного кроку в коридорі, а потім соромиться цього.

Одного ранку вона спробувала змінити щось дрібне.
Пересадила квіти в саду. Обрала інші серветки для столу. Це були дрібниці — але це було її.

— Не варто, — сказав герцог, побачивши це. — Тут усе має бути так, як було.

— Я лише хотіла… — почала вона.

— Не потрібно, — перебив він спокійно.

І більше нічого не додав.

Тієї ночі Катерін зрозуміла:
цей дім не стане їй домом, якщо вона не навчиться жити в ньому тихо.

Вона перестала ставити запитання.
Перестала чекати. Залишила надії десь між складками суконь. Але глибоко всередині ще жевріла думка, що холод — не назавжди. Що терпіння — це теж шлях.

Вона ще не знала, що цей шлях приведе її не до тепла,
а до самотності.