Глава 10 Випадковість

Мирослава завмерла, прислухаючись. Та невдовзі з провулка вийшла молода пара. Дівчина сміялася, поправляючи волосся, а хлопець обіймав її за талію. Вони перешіптувалися й цілувалися, наче навколо нікого більше не існувало.

Мирослава полегшено видихнула.

— А я вже встигла придумати собі кримінальну драму, — пробурмотіла вона й потягнулася до телефону.

— А ти завжди розмовляєш сама із собою?

Вона здригнулася й обернулася.

За кілька кроків стояв невисокий чоловік. Від нього пахло нічним повітрям і чимось терпким. Мирослава не могла зрозуміти, чи це запах алкоголю, чи просто суміш чужих парфумів, що залишилася після клубу.Його обличчя здавалося холодним і байдужим, а погляд — надто уважним для випадкового знайомого.

— Тільки коли поруч немає цікавіших співрозмовників, — відповіла Мирослава.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Тоді тобі пощастило. Я можу скласти компанію.

— Сумніваюся.

Вона хотіла повернутися до клубу, але чоловік перегородив їй дорогу.

— Та чого ти така сердита? Я ж просто знайомлюся.

— А я не хочу.

— Горда яка.

— Просто не зацікавлена. Не плутайте.

Його усмішка зникла.

— Слухай, красуне…

Він схопив її за зап’ястя.

— Відпустіть!

— Та чого ти нервуєш?

— Бо я сказала відпустити!

— Вона ж попросила.

Чоловічий голос пролунав зовсім поруч.

Мирослава навіть не помітила, коли незнайомець опинився біля них.

Тепер він стояв трохи збоку, дивлячись не на Мирославу, а на руку чоловіка, яка стискала її зап'ястя.

— Ти хто такий? — роздратовано кинув незнайомець.

— Відпусти

Жодного крику чи погрози — лише спокійний голос. Проте цього вистачило, щоб чоловік

забрав руку.

— Та пішли ви обоє, — буркнув він і попрямував до клубу.

Мирослава потерла зап’ястя.

— Дякую.

Незнайомець коротко кивнув і зібрався йти, коли Мирослава помітила темну пляму на його рукаві.Спочатку вона здалася їй просто тінню. Але тканина біля ліктя була майже чорною, і пляма повільно розповзалася далі.Чоловік трохи поворухнув рукою.На асфальт упала крапля.Потім ще одна. Мирослава перевела погляд із землі на його рукав.

— У вас кров.

Він опустив очі, ніби лише тепер згадав про власне поранення.

— Буває.

Мирослава кілька секунд мовчала

— Що значить «буває»? Ви поранені?

— Вас це хвилює?

Його тон миттєво її роздратував.

— Це ви так намагаєтеся мене заспокоїти?

Він нарешті подивився їй в очі.Погляд був важкий, уважний. Наче він намагався щось зрозуміти про неї за кілька секунд.

— А ви хвилюєтеся?

— Я бачу, що ви поранені.

Він нарешті подивився на неї уважніше.

— Ви лікар?

— Так, — упевнено відповіла Мирослава.

Чоловік ледь підняв брову.

— Справді?

— Студентка-медикиня др, — уточнила вона. — / Але навіть мені зрозуміло, що кровотечу не варто ігнорувати.

— І вирішили потренуватися на мені?

— Не хвилюйтеся, залік за вас складати не доведеться. Просто дайте хоча б подивитися, наскільки все серйозно.

— Мені не потрібна допомога.

— Звісно. А кров на рукаві, мабуть, просто модний аксесуар.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

Мирослава сама здивувалася власній репліці. Її дратувала його байдужість, але ще більше — те, що він явно намагався приховати біль. Одну руку чоловік і далі тримав біля боку, напружуючи пальці.

— Якщо кров не зупиняється, це може бути небезпечно, — сказала вона вже серйозніше.

— Ви завжди так переймаєтеся незнайомцями?

— Ні. Просто не хочу, щоб хтось знепритомнів у мене на очах.

— Як турботливо.

— Як практично.

Він кілька секунд дивився на неї, а тоді відрізав:

— Я сказав, допомога мені не потрібна.

Мирослава стиснула губи.

— Гаразд.

Вона вже збиралася йти, коли він запитав:

— Ви завжди така допитлива?

— Тільки коли люди поводяться загадково.

— Тоді краще не ставте запитань, на які не хочете знати відповідей.

Мирослава обернулася.

— А ви спробуйте відповідати нормально.

Між ними запала коротка тиша. У його погляді промайнуло зацікавлення, ніби він не звик, щоб із ним говорили настільки прямо.

— Обережніше, — тихо промовив він.

— Це погроза?

— Порада.

— Залиште її собі.

Вона розвернулася й попрямувала до клубу, сердячись на себе за те, що серце билося швидше, ніж зазвичай.

— Мирославо!

Софі вискочила їй назустріч із телефоном у руці.

— Нарешті! Я вже думала, ти пішла додому. Де ти була?

— Спілкувалася з одним надзвичайно приємним чоловіком.

Софі здивовано витріщилася на неї.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. У нього просто жахливий характер.

— І як його звати?

Мирослава замовкла. Вона навіть не запитала його імені.

— Не знаю.

Софі розпливлася в усмішці.

— О-о-о. Це вже цікаво.

— Нічого цікавого.

— Тоді чому ти озираєшся?

— Я не озираюся.

— Миросю, ти щойно подивилася туди втретє.

— Софі!

Подруга засміялася й потягнула її до клубу. Перед самими дверима Мирослава все-таки озирнулася.

Незнайомця вже не було. На асфальті залишилося кілька темних крапель.

Вона відвела погляд.

Не її справа.

Вона не знала його імені й не розуміла, що сталося в провулку. Але найбільше її дратувало те, що вона досі думала про нього: про холодний погляд, спокійний голос і кров, яка капала на асфальт, поки він ішов геть.

Мирослава зітхнула й дозволила Софі затягнути себе всередину.

Вона ще не знала, хто він і що приховує.

Та чомусь відчувала, що ця зустріч була лише початком.